Любов до коней Світлані Іванівні, мабуть, передалася від її батька та дідуся – потомственних донських козаків. Змалку любила кататися на високих прудких і норовливих конях й дуже заздрила тим, хто вмів їх приборкувати. А ще мріяла й собі завести гарного скакуна. І ось декілька років тому її мрія почала здійснюватися.

Врятували коня, якого хотіли здати на м’ясо
– Якось одна моя знайома сказала мені, що на Роші є жінка, яка має коника, на якому можна покататися, – розповідає Світлана Столяренко. – Через місяць познайомилася з нею, звали її Галя. З’ясувалося, що вона верхового коня продала, а купила вже іншого, богатирського. Цього треба було ще вчити азів верхової їзди. Паралельно я декілька разів була у Боянах Новоселицького району. Там сталося так, що кінь вирвався з рук поводиря, і я залишилася наодинці з твариною, яка кинулася в галоп. Але нічого, впоралася. Це додало мені впевненості в тому, що зможу в подальшому ладнати з кіньми.

Приятельки Світлани Іванівни – Галя і Юля – мають нині чотирьох коней. Одного з них вони придбали два роки тому. Довідалися, що в одній з організацій є кобила, яка ледь не повбивала конюхів, настільки нібито була неприборкана.

– До неї обслуга ставилася не як до живої істоти, а як до механічного агрегата, – продовжує Світлана Столяренко. – Її били, впрягали у підводу, до того ж, кінь мав проблеми з нирками. Власник фірми намірився здати тварину на м’ясо. Але ми з дівчатами оглянули коня й вирішили придбати. Зараз кобилка має маленьке лошатко й ледь не цілує моїх приятельок. Потім з’явився ще один кінь. Їздити верхи – це не головне, головне – спілкування з конем. По очах тварини бачиш, в якому вона настрої, так само вона відчуває і ваш душевний стан. Це так приємно, коли заходиш у стійло і скажеш коневі: "Привіт!", а він у відповідь протягує тобі свою ногу.

Був випадок, коли приятельки взяли на "виховання" кобилу Мілу. Об’їздили її, навчили виконувати багато команд, а господар раптом її відібрав і продав. Тому дівчата вирішили поїхати до Ягольниці на Тернопільщину, де є племінний завод. Тут Світлана вподобала собі півторарічну кобилу, яку й купила. Привезла її до дівчат на Рошу. За паспортом кобилу звали Інтригою, на заводі її називали Фарха, а нова власниця дала їй кличку Фатіма.

"Балую кобилу ласощами, особливо бубликами"
– Кобила дуже хитра, має східні манери, тому й назвала її так, – каже Світлана Іванівна. – Моя Фатіма мене розуміє з півслова. Годувала її сіном, вівсом, свіжою травою, столовими буряками і морквою. До чотирьох років кінь вважається неповнолітнім, тому потребує калорійного харчування. А воно не дешеве. Потримавши Фатіму трохи у дівчат, потім пішки з Роші відвела її до Драчинців, що на Кіцманщині, де мешкає моя мама. Зараз Фатімі вже три роки.
Світлана постійно займається зі своєю улюбленицею. До того ж, досить успішно: багато команд кінь виконує залюбки, хоча може показати й норов. У таких випадках, як правило, перемагає наїзниця, яка вперто йде до мети – дає зрозуміти тварині, хто лідер.

– Кінь стає дибки, ірже, здається, ось-ось впаде на худеньку жінку, яка міцно тримає скакуна на довгій мотузці, – каже Василь ПІЦЬ, місцевий житель, ветеринарний лікар. – Мої односельчани дивуються, що у Світлани Іванівни такий твердий характер.
Столяренко ніде професійно не вчилася дресирування коней. Допомагає те, що вона є інструктором дресирування собак. А ще читає багато спеціальної літератури.

– Коні люблять комфорт: якщо його немає, не хочуть виконувати команди, – констатує жінка. – Коли Фатіма не в настрої, починає гарцювати біля мене, але не звертаю на це уваги. Балую її ласощами, особливо бубликами. Іноді ображається на мене, тоді, коли прибираю у її "квартирі", а вона хоче туди зайти. Повертається до мене задом і не ворухнеться. Знаєте, коні набагато розумніші за собак.
Щодо характеру, то він у пані Світлани справді впертий. Вона займалася східними єдиноборствами і може постояти за себе. Якось її образили чоловіки на ринку. І пошкодували, що так зробили, бо незчулися, як вже лежали на землі.

– Моя мрія – навчити Фатіму виконувати команди без допомоги вуздечки й придбати ще кількох коней, – каже Світлана. – Часто буваю на змаганнях у спортивному клубі "Троя". Долання кіньми перешкод – це добре, але хотілося би, щоби верхівці поділилися секретами свого спілкування з тваринами. А ще треба, щоб в області були гарні манежі, діяла б асоціація власників верхових коней. Хочу, щоб до мене приїжджали кататися й діти – від цього вони стануть добрішими й здоровішими.
Василь ГРИНЮК