«Ми щасливі, що маємо стількох дітей»

Маючи власних дев’ятеро дітей, Валентина і Василь Кушніри взяли на виховання двох сиріт. Родина Кушнірів проживає на Роші. Біля воріт скромного особняка кореспондента "МБ" зустрічає господар. Майже весь коридорчик закладено взуттям різних розмірів, на вішалці горою висять курточки і пальта. "Хто раніше встане, одягає нове, а інші – що вже залишиться", – жартує Василь Дмитрович.
"Вкладала у дітей усе найкраще"

З кімнати вибігає симпатичне кучеряве маля, підставляє личко для поцілунку, вимовляє "тато". "Це наша найменшенька Вітуся, яку ми нещодавно удочерили, – хвалиться Василь Дмитрович. – Було у нас п’ятеро донечок і четверо синів, а це ще дві донечки додалося". Виявилося, що Вікторія – це та дівчинка, про яку писав "МБ" під час акції "Усинови дитину".
"Тоді вона перебувала у Будинку дитини. Здається, за цей час дівчинка підросла та поправилася і виглядає дуже щасливою.
Заходимо на кухню, де за великим столом обідає вся родина. Хлопчики та дівчата різного віку – доглянуті та виховані. "Немає лише найстаршої – 22-річної Олесі, – каже мама великого сімейства 44-річна Валентина Вікторівна. – Вона навчається у медичному університеті на медсестру. Наша сім’я віруюча. Сьогодні вранці чоловік із дітьми ходили до церкви. А я була вдома з Віточкою та Іринкою – боялися, щоб вони не застудилися. До того ж, Олег впав із санок і пошкодив ногу. Довелося ставити компрес".
"Мама варить велику каструлю борщу чи супу, ще одну – картоплі з м’ясом"
Знайомимося з дітьми. 21-річний Василь вивчився на столяра, допомагає татові в майстерні. 19-річний Женя закінчив технікум. Лариса навчається у ліцеї з медичним нахилом, Ріма, Олег, Сергійко, Анастасія, Віктор – у школі №8. Найменшенькі – чотирирічна Іринка і трирічна Віточка – з мамою вдома. Деякі діти відвідують музичну школу, вміють грати на фортепіано, яке колись подарували мамі. Вечорами родина любить збиратися на кухні і співати. "Кухня – наше улюблене місце, яке ми називаємо "кімнатою сміху", – розповідає Женя. – Тут завжди хтось сидить – їсть чи п’є чай. Тому збираємо зі столу лише пізно ввечері. Мама варить велику каструлю борщу чи супу, ще одну – картоплі з м’ясом. Вистачає і на нас, і на гостей. Можемо і вас пригостити". "Але найбільше ми любимо, коли мама пече торт із трубочок, який називається "Мурашник", – говорить Віктор, який мріє стати пожежником. – Я можу з’їсти навіть 20 таких трубочок".
Василь Дмитрович – підприємець. Валентина Дмитрівна весь свій час присвячує дітям. Обоє – із багатодітних сімей. Прожили у шлюбі 23 роки. "Ніхто з моїх дітей не ходив до садка, бо я – ревнива мама, хотілося самостійно вкладати у них усе найкраще, – мовить пані Валентина. – Інакше шкодуватиму, що не навчила їх усього, щось втратила. Прокидатися доводиться о 06.00, щоби приготувати сніданок і відправити всіх. Та мені допомагають діти, особливо старші. Хто накриє на стіл, хто помиє посуд, хто одягне менших. З народженням кожної дитини з’являлися досвід, мудрість, терпіння, лагідність. Навіть не хочу думати, що вони колись підуть від нас". "Коли йдемо удвох кудись у гості, хоча це трапляється вкрай рідко, Валентина постійно хвилюється про дітей: як вони там без неї? Всі її думки – лише про них, – зауважує Василь Дмитрович. – А вони теж сумують за мамою. Малюють для неї малюнки, пишуть записки".
Доки ми розмовляємо, на руках тата засинає Іринка. А Вікторія переходить із рук у руки: обіймає всіх та цілує, пригощає цукерками.
До кімнати заходить Олеся зі своїм нареченим Андрієм. "Щойно я переступив поріг цього будинку, одразу ж зрозумів, що я вдома, – зізнався хлопець. – Тут стільки радості та любові, завжди лунає дитячий сміх". "Це ж саме відчула і я, – каже наречена Жені Аделя. – Ця сім’я стала для мене рідною. Живу в Кишиневі, але часто приїжджаю сюди".
"Як найстарша, я бавила всіх своїх братів і сестер, – говорить Олеся. – Звичайно, хотілося, як усім дітям, гратися. Але тепер я щаслива, що в мене така велика родина. Буде до кого звернутися по пораду чи допомогу".
"Ці сироти –
в наших серцях"
Взяти на виховання дівчинку-сироту, батьки якої трагічно загинули, Валентина і Василь хотіли, щойно побралися. Але їх тоді відмовили. Та це бажання з роками не зникло.
– Коли наші діти попросили у нас із Валентиною взяти на виховання маленьких сиріт, ми вирішили, що треба нарешті реалізувати наше бажання, – розповів Василь Дмитрович. – У нас ще є достатньо любові та ласки, щоби зігріти інших дітей. Це була воля Божа, щоби ми взяли у свою сім’ю сиріт. І Настя, і Віточка кличуть нас мамою і татом. А ми вважаємо їх рідними дітьми. Бо вони вже в наших серцях. Моя мама була дуже щаслива, що ми взяли цих дітей. Аж плакала від радості.
– Хоча спочатку, чесно кажучи, ми трохи боялися, як приймуть наші сини та доньки цих дітей, чи не будуть ревнувати нас, – зізнається пані Валентина. – Тому ми досить серйозно поговорили з ними, сказали, що вони повинні любити їх, як рідних сестричок. Коли я вперше побачила Анастасію, зрозуміла, що маємо її взяти. Постійно думала про неї – вдень і вночі. Хоча спочатку Настя не сприйняла нас. А зараз так любить. Мені вечорами робить масаж. Кажу їй, щоби йшла спати, бо вранці до школи. А вона мені: "Мамочко, я тобі завжди буду робити масаж за те, що ти взяла мене".
"Я дуже люблю маму і тата, – каже Анастасія, обіймаючи Валентину Вікторівну і Василя Дмитровича. – Дружу з усіма братами і сестрами. Ходжу з ними на репетицію вистави, яку будемо грати у церкві на Різдво. Я буду ангелом. А Вітя та Сергійко – пастушками. Тато співатиме у хорі".
– Ми одразу потягнулися до Вітусі, яку побачили в Будинку дитини, – запевняє Василь Дмитрович. – Вона була така маленька і тендітна – схожа на Дюймовочку. І ми подумали, що зможемо зігріти це дитя. Спочатку дівчинка навіть не давала себе обійняти, відштовхувала нас. Та згодом стала дуже лагідною. За місяць, відколи у нас, навчилася добре розмовляти, хоча спочатку знала лише два слова, називає всіх по імені. І постійно бігає, ніби всередині має двигунчик. Дуже щедра – ділиться усім, що має. Навіть трохи поправилася. Віточка найбільше любить Женю, у всьому його слухається. Вони навіть зовні схожі між собою – чорнявенькі та кучеряві.
– Може, візьмемо ще одного хлопчика Женю, який дуже просився до нас, – раптом каже Валентина Вікторівна. – Ми його вже полюбили і хвилюємося за його долю.
– Ми дуже щасливі, що маємо стількох дітей, – запевняє батько великого сімейства. – Хоча клопоту вистачає, але тішить результат. Ми з дружиною знаємо, заради чого живемо на цьому світі. Щасливі, що наших дітей постійно хвалять у школі, кажуть, що вони добре виховані. Зараз маємо п’ять кімнат. Але почали добудовувати другий поверх".
До центру мене підвозить на власній машині Василь. "Тато навчив мене їздити на автомобілі, коли мені було десять років, – розповідає хлопець. – Я сам заробив на цю машину. Працював на будівництві, допомагав татові ремонтувати авто. Вони із мамою навчали нас лише добра. Я трохи злився, що не можна було йти на дискотеку чи в кафе. Але зараз, дивлячись на своїх друзів, розумію, що вони правильно нас виховали. Щасливий, що в мене з’явилися дві сестрички. Я їх люблю, наче рідних, і не відчуваю жодної різниці". 
Надія БУДНА