Наприкінці грудня 1979 року радянські війська вторглися до Афганістану. Розпочалася десятирічна війна, яку в Союзі називали "виконанням інтернаціонального обов’язку".
Серед тих, хто був на цій війні – чернівчанин, підполковник медичної служби у запасі, кавалер ордена Червоної Зірки Валерій Гіріч.
– Як ви потрапили до Афганістану?
– Після закінчення військового факультету Куйбишевського медінституту я встиг прослужити декілька років у гарнізонах Приморського краю, у Польщі, а потім мене перевели до Ужгорода. А шостого грудня 1981 року вже був у Кабулі. Звідти потрапив до Баграма – міста, яке знаходиться за 40 кілометрів від афганської столиці. Тут знаходився окремий медичний батальйон. Це був час, коли партизанський рух був у розпалі.
На бойові операції я виїжджав разом із фельдшером Миколою Білоусом – відмінним медиком. Він робив уколи пораненим у вени, що було запорукою того, що ті виживуть, а в бойових умовах це було нелегко зробити.
Був один випадок, який запам’ятався мені на все життя. На одному з гірських плато розміщувалися наші підрозділи. А перед цим тут деякий час перебували десантники. Коли вони пішли, американські інструктори замінували цю територію італійськими мінами. Водій автомашини "ЗІЛ-131" Микола Бутенко саме ремонтував двигун, коли неподалік вибухнула міна. Хлопця дуже посікло дрібним камінням, а осколок розміром із кулак пролетів повз його голови й пробив капот. Оглянувши його, я вирішив викликати вертоліт і відправити пораненого на базу – водія потрібно було колоти антибіотиками, щоб не було зараження організму. Він плачучи прохав мене не робити цього, мовляв, проникаючого поранення немає, хочу в своїй частині залишитися. Прилетіли два вертольоти, які привезли хліб і набої. На один із них поклали й трьох поранених хлопців. Вертоліт лише злетів, як по ньому вдарили ракетою. Той спалахнув, і почав поволі падати. Три члени екіпажу і троє поранених, серед них і Бутенко, загинули.
– Чи доводилося вам лікувати й афганців?
– Під час агітаційних рейдів у кишлаки. Спочатку крутили фільми, а потім запрошували афганців на прийом до лікаря-шураві. Вимірював кров’яний тиск, температуру. Поруч був солдат-перекладач. Він виконував і охоронні функції мав право стріляти на ураження без попередження, якби на мене напали. Річ у тім, що командування домовлялося зі старійшинами кишлака, які гарантували нашу безпеку на певний час. Під час одного з таких оглядів мене сфотографував кореспондент газети "Правда". Цей знімок є і в фотоальбомі, виданому у Кабулі. До речі, ми тоді вельми зачитувалися репортажами журналіста Олександра Каверзнєва, який намагався писати правду, наскільки це було тоді можливо, про війну. Через це його й отруїли бінарною отрутою душмани, коли той був на афганському весіллі. А офіційно повідомили, що журналіст помер у Москві.
– Хворих і поранених було багато?
– Чимало. Хворіли на малярію, гепатит, я теж підхопив гепатит. І поранених було багато. Особливо під час боїв в ущелині Паншер, де були поклади алмазів. Один з офіцерів переправляв кімберліт – так називалася порода, з якої видобували алмази, додому в Союз у трунах. Пізніше його викрили й засудили до восьми років.
– А як лікувалися душмани?
– У них були іноземні лікарі. Одного разу наші вбили французького лікаря й принесли мені чимало імпортних ліків. Зокрема данських та англійських. Наприклад, були надувні шини, які використовували при переломах кінцівок – у нас лише чули про такі засоби. А ще були ампули з морфіном і адреналіном: для знеболювання і мінімізації крововтрати. Наші ж препарати – лише морфін. Були й інші ліки наркотичної дії. Тобто йдеться про те, що афганські сили опору мали відмінне медичне забезпечення.
Додому я повернувся у листопаді 1983 року. Зараз на пенсії, маю проблеми зі слухом – наслідок афганської війни.
Василь Гринюк
