На бульварі Героїв Сталінграда родина чернівчан Плішків збудувала власними руками перший у Чернівцях духовний центр. Члени сім’ї – батьки, четверо дітей і старенька бабуся – віддавали на добру справу свої зарплати і пенсії. Допомагали і численні добродійники. У духовному центрі буде храм Пресвятої Трійці Української Православної Церкви Київського Патріархату, діятимуть недільна школа для дорослих, дитячий гурток церковного співу, соціальна служба допомоги самотнім людям похилого віку.
"Отець Володимир встановив вгорі хрест"
Коли ми завітали до духовного центру напередодні його освячення, глава родини Плішків – 65-річний Андрій Володимирович власноруч робив лавки для хористів. У футболці та забруднених фарбою штанах, він аж ніяк не був схожий на вузівського викладача, доцента кафедри музики Чернівецького національного університету.
– Нарешті здійснилася моя заповітна мрія, – радісно мовив Андрій Володимирович. – Про створення духовного центру я думав уже давно. Мене підтримали дружина і четверо наших дітей. До речі, старший син Володимир – священик. Для спорудження центру ми обрали бульвар Героїв Сталінграда, де наша сім’я проживає вже багато років. Тут поблизу немає жодної церкви чи культурного закладу, а людей живе багато. Ще 1997 року ми зареєстрували свою парафіяльну громаду, а земельну ділянку під забудову отримали лише 2006 року.
Разом з Андрієм Володимировичем обходимо невелику будівлю духовного центру.
– Багато грошей ми не мали, щоби платити будівельникам, тому доводилося все робити власними руками, – зізнається пан Андрій. – Людей рідко наймали, хіба що коли фундамент заливали. Зате копали його з трьома синами – Володимиром, Романом і Святославом, також сусіди трохи допомогли. Я показував приклад – брав до рук лопату чи лом. Щоправда, довелося найняти професійного муляра, а ми з синами були в нього за підручних. А дах черепицею покривали самостійно. Отець Володимир встановив вгорі хрест, який ми теж виготовили власноруч. Які гроші мав, усе віддавав на будову. Так само сини і донька Руслана. Навіть моя старенька мама, яка отримує 600 гривень пенсії, щомісяця виділяла щось на храм. Ось і цієї неділі передала сто гривень, які вже витратив. Зараз у мене залишилося 28 гривень. Але завтра отримаю зарплату – вона вся вже розподілена.
"Гуртком церковного співу керуватиме внучка Мартуся"
– Доки я не взявся за будівництво центру, навіть не уявляв, наскільки це буде важко, – зітхає Андрій Володимирович. – Тягнув на будову все, що міг. Навіть від мами забрав дошки, які давно лежали у неї на горищі. Нам також допомагало дуже багато людей та організації, до яких ми зверталися, – ніхто не відмовив.
Заходимо всередину храму. Він виглядає набагато більшим та вищим, ніж зовні. "Отець Володимир власноруч оббив весь купол, – показує вгору пан Андрій. – Я дивився знизу на нього і молився, щоби він не впав. Іконостас теж будемо робити самі з фотокопій, бо за нього майстри хочуть 14 тисяч доларів, а таких грошей у нас немає".
Піднімаємося декоративними сходами на балкончик, де співатиме церковний хор. "Ці сходи ми теж вирізали самі, – хвалиться Андрій Володимирович. –Мрію створити гарний церковний хор із наших парафіян. Свого часу був керівником студентської та професорської чоловічої хорових капел. Хочемо із сином, щоб у цьому храмі проходили практику студенти-теологи та музиканти, адже їм треба десь вчитися. Талановиті діти зможуть займатися у гуртку церковного співу, яким керуватиме моя внучка Мартуся. Вона навчається на кафедрі музики ЧНУ.
"Освоїв багато будівельних професій"
Настоятель храму Пресвятої Трійці отець Володимир, у джинсах і куртці, заносить досередини гарно вирізьблений дерев’яний престол.
– Доки споруджували центр, встиг освоїти багато будівельних професій, – сміється священик. – Хоча головним організатором і спонсором був наш батько. Він відмовляв собі у всьому, а всі гроші віддавав на будівництво. Батько дуже хотів, щоб я став священиком. Після служби в армії я вступив до духовної семінарії при Києво-Печерській Лаврі. Конкурс тоді був чотири особи на місце. 18 років був настоятелем церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що на Калічанці.
У нас дуже велика родина. І кожен намагався чимось допомогти у створенні духовного центру. Хтось намалював ікону, хтось вишив філони, хтось вирізав іконостас… Ось так разом ми і створили духовний центр для людей. Хочемо, щоб вони приходили сюди, молилися Богові, чогось доброго вчилися.
Надія БУДНА
