Олександра і Василь ВАСИЛЬЧАКИ прожили разом 50 років. Своє "золоте" весілля подружжя відсвяткувало у Палаці урочистих подій.
Привітати ювілярів прийшли їхні рідні, друзі, сусіди.
– Я теж хотіла б прожити так, як мої батьки, – висловила своє бажання донька Світлана, тримаючи у руках коровай на вишитому рушнику. – Коли одружувалися, у них нічого не було, крім кохання і розуміння. Вони всього досягли своєю працею. Мама – щаслива жінка, бо має такого чоловіка, як тато. Він дуже її поважає, завжди у всьому допомагає. Мама раніше постійно їздила у відрядження, тому тато відводив нас із сестрою до садка та школи, перевіряв домашні завдання, міг попрати, попрасувати, їсти приготувати. А коли мама захворіла ще в молодому віці та перенесла дуже важку операцію, тато не відходив від неї цілими днями. Завдяки йому вона і вижила. Нам батьки теж завжди допомагали. Мама звільнилася з роботи і няньчила внучку, щоб сестра могла закінчити університет.
– З Олександрою ми зустрілися на танцях у клубі в місті Солікамськ (Росія), в якому я після закінчення училища працював на целюлозному комбінаті, – пригадав Василь Іванович. – Звернув увагу на вродливу дівчину з довгим хвилястим волоссям, підійшов до неї і запросив на танець. Так ми познайомилися і почали зустрічатися. Але незабаром мене направили на роботу в рідні Чернівці. Проте Олександру я ніяк не міг забути, дуже сумував. Ми писали листи одне одному майже щодня.
– В один із конвертів Василь вклав вирізку з місцевої газети. У статті було написано, що він став донором шкіри для її пересадки другові, який під час пожежі отримав сильні опіки. Тоді я зрозуміла, що хочу вийти заміж за таку мужню людину, – зізналася Олександра Петрівна. – І 1959 року поїхала під час відпустки до Чернівців. Ввечері ми гуляли містом, яке мені дуже сподобалося. І якось Василь сказав: "Давай одружимося! Досить нам листи писати!" Ми пішли подавати заяву до РАЦСу. Нам сказали, що треба чекати місяць, але ми вмовили працівників зареєструвати шлюб через тиждень. У квартирі, яку винаймав Василь, влаштували вечірку. Але незабаром я була змушена повертатися до Солікамська. І ми знову продовжили листування. Через рік Василь забрав мене до Чернівців. Довелося починати все з нуля. Я ж приїхала сюди лише з однією валізою. Спочатку жили в гуртожитку, а вже згодом отримали квартиру.
Олександра Петрівна до пенсії працювала в об’єднанні "Чернівціліс", а Василь Іванович – у тепломережі. Лише у 80 років він залишив роботу.
Подружжя виростило двох доньок. Тішаться трьома гарними онуками.
Двом онукам – Крістіні та Артему – бабуся з дідусем передали свої обручки, якими обмінялися 50 років тому. "Хочемо, щоби вони теж жили зі своїми обранцями у любові та злагоді протягом довгих років", – сказала Олександра Петрівна.
– Ми проводимо дуже гарні обряди ювілейних весіль – "срібних", "золотих", "діамантових", причому безкоштовно, – розповіла директор Палацу урочистих подій Галина СОЛОГУБ. – Для кожної пари пишемо окремий сценарій. Такі обряди – надзвичайно щемливі. Я сама часто не можу стримати сліз, коли люди, які прожили разом багато років, обмінюються обручками чи танцюють вальс, ніжно обіймаючи одне одного.
Надія БУДНА
