Невелика саманна хатина, в якій проживала мати з десятьма дітьми, згоріла вночі дев’ятого вересня. Багатодітна мати прокинулася від тріскотіння у вікнах.
– Гадала, що на вулиці страшна негода, град б’є по вікнах. Коли зрозуміла, що відбувається, дітей вивела на вулицю та хапала все, що лише під руки потрапляло, – розповідає багатодітна мати Олена ТКАЧУК.
Жінка каже, що та ніч запам’яталася вражаючим плачем її дочки Марічки. Дівчинка в істериці верещала та голосила – "...Матусю, де ж тепер я буду спати, де голівоньку притулю?"
– Та ніч була страшною, – каже Олена Михайлівна. – У будинку було світло, наче вдень. З усіх боків лускотіло. Ми повибігали на вулицю. Будинок горить! Рятувати його було вже пізно. Полум’я встигло охопити літню кухню та частину хати.
Взяла у дочки телефон та викликала рятувальників. Старшим дочкам наказала виносити речі. Насамперед рятували дитяче шкільне приладдя. Шукала документи у шухлядах. З полиць змітала все, що було, й викидала на вулицю. Сама так і залишилися – у тапочках з чотирма комплектами білизни. Дітям пояснила – не плачте, головне, що ми здорові та неушкоджені.
Сусіди взяли до себе дітей, щоби трохи їх заспокоїти. Через п’ять хвилин після нашого дзвінка приїхали рятувальники. Сказала пожежникам, щоби в першу чергу шукали та виносили два газові балони, що зберігалися у мене. Пожежники до 06.00 гасили пожежу. Я просила їх: "Рятуйте не з хати, а з комірчини. Там закруток на зиму зробила. Що ж їсти будемо? Виносьте банки. А там вже як Бог дасть".
– Тепер ми залишилися без даху над головою, – продовжує жінка. – Хатинка, яка так нелегко мені дісталася, згоріла. Мене і шестеро дітей тимчасово прихистила невістка. Нас у будинку ж 11 душ було прописано. У мене десятеро дітей – від шести до 30 років. Після цієї біди старша дочка почала винаймати зі своїм хлопцем квартиру. Я з шістьма малими дітьми – від шести до 13 років – тепер гостюю в будинку невістки. В одній кімнаті – семеро, а в суміжній ще невістка з моїм сином та двома маленькими моїми онуками.
– Нам у районній раді обіцяли відбудувати будинок. Оцінили збитки у 120 тисяч гривень, – каже Олена Ткачук. – Але коли це буде? Кажуть, грошей немає. Швидко точно не відбудують. А на носі зима. Що робити? Пропонували тимчасовий притулок на Білоруській. Але й дітей довелося б до інтернату віддавати. Ось приходимо тепер на своє подвір’я. Подивимося на будинок... Хлопці сумують. Хоч на подвір’ї пограються.
– Візьму щось із городу. На обпаленій грубці готую дітлахам їсти, – завершує розповідь жінка. – Усе життя бідувала. І тут мене лихо знайшло. Виросла круглою сиротою. З мачухою все життя прожила. Чоловіка два роки тому поховала. За цю хатину весь вік зуби гризла. Ось і дісталося... Думала, діти повиростають, легше стане. Але біда тебе скрізь знайде... Город завжди й виручав. У нас 87 соток. Працюєш, і їсти є звідкіля. А тепер як бути, ще не знаємо. Однокласники моїх дітей приносять хто що може, щоби допомогти нам у біді. Та й це немає куди прийняти. Чекаємо, може, допоможуть відбудувати хату.
Антоніна БАБЧУК
15-09-2009, 10:30
0
3 538
