Минає 50 років відтоді, як 68-річний Пилип БІЛИК почав працювати ветеринаром. Тепер Пилипові Васильовичу є що згадати.
Вилікував корову
від безпліддя
– З дитинства люблю тварин, – каже Пилип Білик. – Мої батьки працювали на фермі, а я, ще будучи школярем, допомагав їм. Пригадую, як батько пішов на фронт, а ми з мамою доглядали за конем. Я його дуже любив, катався верхи, а він облизував мені руки та обличчя. Так і став ветеринаром, ще не маючи освіти. Ще тоді вирішив стати справжнім професіоналом-ветеринаром. Півроку пропрацював простим ветеринарним санітаром у дільничній ветлікарні села Клішківці, що в Хотинському районі. Заочно навчався у Хотинському ветеринарному технікумі. Під час роботи у Клішківцях зі мною трапився кумедний випадок. Якось худоба натрапила на запаси мінеральних добрив і нализалася їх. Приходжу, дивлюся – а у всіх тварин слина тече. Злякався не на жарт, адже це – один із симптомів ящура, а ця хвороба саме лютувала тоді. Я забив на сполох, зателефонував до ветеринарної служби. Приїхали ветеринари, усі перелякані. А виявилося, що то зовсім не ящур, а легке отруєння. Ото вже й дісталося мені тоді!
А коли працював на фермі, під час народження поросят нам доводилося по черзі ночувати у яслах, доглядати за ними. Медикаментів не було, опалення також, тож ми лікували їх народним методом: смажили поросятам ячмінь, кришили вугілля, цеглу, варили чаї. Топили буржуйки, бо температура для поросят повинна бути не менше 20-22 градусів.
Коли призвали в армію, то навіть там знайшлася робота за фахом – лікував службових собак у Харківському розпліднику. Потім закінчив Львівський ветеринарний інститут.
– 1968 року мене направили до Путильського району начальником протиепізоотичного відділу районної лікарні, – розповідає ветеринар. – Одного разу вилікував корову від безпліддя. Вона ніяк не могла завагітніти. Вирішив її перевірити, і раптом намацав у неї всередині якесь утворення. Припустив, що це мертве теля. Зробили кесарів розтин – виявилося, що я мав рацію. Наступного року ця корова вже мала телят.
Траплялися й екстремальні випадки. Якось у липні чабани вивели овець пастися на найвищу точку полонини, перед цим підстригли їх. Несподівано пішов сніг. А наступного ранку, коли на полонину прийшли чабани, то побачили, що всі 200 овець загинули від холоду.
Взагалі на полонину їздив часто і, оскільки транспорту не було, добирався конем. Якось мене у дорозі застала ніч. Кінь раптом злякався криків птахів, звірів, зупинився і ані руш. Півгодини вмовляв його рушити, але він не йшов. Довелося злізти з коня, заспокоїти його, гладити і три-чотири кілометри йти пішки, тягнучи його за собою.
"Щурів вивозили підводами"
– 1971 року мене призначили начальником лікувально-профілактичного відділу новоствореної обласної станції з боротьби з хворобами тварин, – продовжує чоловік. – Тут я займався лікуванням неплідності маточного поголів’я тварин. Народжуваність телят тоді була низькою – 80 телят на 100 корів. Ми вдосконалили штучне запліднення корів, організували їхню повноцінну годівлю – і за п’ять років досягли того, що почало народжуватися 90 телят на 100 корів.
Далі мене призначили начальником обласного госпрозрахункового ветеринарно-санітарного загону. Його 1976 року лише створили. У нас не було нічого – ні підготовлених кадрів, ні техніки, ні медикаментів. За 10 років ми все це придбали, а 1987 року наш загін "за досягнення високих показників у всесоюзному соціалістичному змаганні" посів перше місце серед 15 республік! Упродовж трьох років ми займали перші місця! Гадаю, успіху досягли тому, що впроваджували в роботу найсучасніші методи лікування тварин.
Пригадую, тоді на бройлерній фабриці у селі Тарасівці спалахнула чума. Усю птицю винищили, ми проводили дезінфекцію та дератизацію (знищення гризунів) приміщень. А щурів там було просто не злічити! Після дератизації ми вивозили щурів підводами. Люди жахалися, та й я таке бачив уперше. Потім до нас приєднали міжколгоспний завод вітамінно-мінеральних кормів, який був закритий через шкідливі умови праці. За шість місяців ми відновили завод, почали випускати 30 нових видів препаратів і перейменували підприємство на "Біовет". Наша реалізація доходила до мільйона рублів, це було багато на той час. Нас вважали одним із найкращих підприємств в Україні.
– А тоді я пішов на пенсію і відкрив приватну ветеринарну аптеку-лікарню, – каже Пилип Васильович. – Ми першими в області стали приватниками. До нас приводять і крокодилів, і черепах, але, звісно, найчастіше – собак і кішок. За радянських часів ветеринарів чомусь недолюблювали, вважали їх п’яницями, неробами. Зараз нашу працю починають цінувати. Тепер моя найбільша мрія – створити у Чернівцях готель для тварин. Це непросто, бо потрібно не менше 500 тисяч гривень. Але я дуже цього хочу! Сподіваюся, ще встигну це зробити…
Галина МАРКІВ
