З Україною в серці

Під такою назвою понад п’ять років тому ми опублікували невелику книжку про подружжя Грегорі – Івана та Любу – з канадського міста Едмонтон. Обоє українського походження, хоча народилися за тисячі кілометрів від історичної Батьківщини. В Україні пан Іван був лише раз у 1970-х роках. А пані Люба тут ніколи не була.
На жаль, час невмолимо рухається вперед. На зміну одним поколінням приходять інші. Нещодавно відійшов у вічність щирий Патріот України Іван Грегорі, який прожив 92 роки.
Нам дуже хотілося би через "Молодий буковинець" не просто донести до читачів цю сумну звістку, але передусім поділитися думками з приводу того, що ця Людина зробила для України, а конкретно – для Буковини і
Чернівецького університету зокрема.
У далекі часи
в Канаді були поселення з назвами Снятин, Вижниця
Джон Грегорі, а на український лад Іван Григорій, народився 7 листопада 1916 року, як він писав у листі до нас, "в домі моїх дідів Івана та Марії Зваричів, які проживали на гомстеді (земельний наділ у 160 акрів, що складає приблизно 66-67 га, отриманий за символічну плату 10 доларів, але під дуже важкі умови його освоєння, – авт.), що за три милі на північ від Роял Парк у провінції Альберта. Родина Зваричів емігрувала до Канади з села Тулова, що у Снятинському районі на Івано-Франківщині, маючи сімох дітей. Наймолодшою серед них була Анна, моя мати. На той час їй було два з половиною роки".
Батько покійного Семен Григорій – прибув до Канади 1913 року із сусіднього з Туловою села Видинів. Оселився на фермі Зваричів і допомагав їм у веденні господарства, а через рік одружився з їхньою наймолодшою донькою Анною. Крім Івана, вони мали ще трьох синів. Оскільки з подружжям – Іваном та Любою Грегорі – ми впродовж тривалого часу зустрічалися багато разів, то, відповідно, довідалися чимало цікавого про їхній родовід. Зокрема пан Іван дуже пишався тим, що його після народження охрестив отець Крижанівський у церкві, збудованій його дядьком Йосифом Янішевським неподалік містечка Мандер, що в провінції Альберта. А в шість років він розпочав навчання у школі поселення Коломия. На жаль, тепер це вже поступово забувається. Але в ті, тепер вже далекі часи, у степових провінціях Канади – Манітобі, Саскачевані, Альберті – з’явилася безліч назв поселень, милих серцю прибулих галичан і буковинців. Крім Коломиї – це Снятин, Бучач, Вижниця, Кіцмань тощо.
Першим вчителем малого Іванка був його родич Іван Косташ. Подальшу шкільну освіту він здобув у місті Вегревілля, де проживав у свого дядька Андрія Зварича, а завершив її вже у столиці провінції Едмонтоні, проживаючи у своїх тітки Гафії і дядька Йосифа Янішевських. Після закінчення загальноосвітньої школи перед вісімнадцятилітнім юнаком постала проблема пошуку праці, яка в роки світової економічної кризи не була легкою. Але кмітливого хлопця прийняли на роботу до Торговельного об’єднання Альберти, яке переросло в Українську бакалійно-торговельну асоціацію.
Зібравши трохи грошей, Іван Грегорі подався на бакалаврський курс з інженерної хімії до Альбертського університету, що в тому ж Едмонтоні. Йому довелося щороку влітку під час канікул шукати роботу, щоби заробити кошти на продовження навчання. Початок Другої світової війни перервав мирне життя в Канаді. Іван зголосився 1940 року як резервіст до війська. Його зарахували до школи медико-санітарної служби, де він вправлявся вечорами після занять в університеті. Після закінчення курсу військово-медичної підготовки Івана через проблеми з зором звільнили від військової служби. Повторно він зголосився на офіцерські збори до канадських інженерних військ на початку 1945 року, які проходили в провінції Онтаріо, на сході Канади. Але там виявилося, що з військовою службою він повинен розпрощатися остаточно.
Знайшов себе Іван на мирному поприщі, пропрацював понад тридцять п’ять років в Альбертській дослідній раді, досягнув там значних успіхів і здобув високу кваліфікацію, а заразом і репутацію. Він протягом тривалого часу очолював індустріально-інженерний департамент і разом із колегами поширював програму розвитку праць у будівництві, металургії, харчовій промисловості, керамічному виробництві, загалом у виробничій інженерній сфері. Іван зі своїм департаментом займався проектами зварювання. За допомогою комп’ютерних систем розробив програму допомоги виробникам Канади і США з тієї чи іншої проблеми.
Ще працюючи, а потім вже перебуваючи на пенсії, Іван та вірна супутниця його життя Люба віддавали весь вільний час благодійній праці у загальноканадських заходах, будучи членами багатьох громадських і урядових структур, а також тих, які займаються українсько-канадською чи виключно українською проблематикою.
Почуття любові до України, поваги до її національних інтересів покійний проніс через усе своє життя, а зараз це продовжує його дружина. І все це, незважаючи на те, що свого часу влада радянської України обійшлася з ним не дуже чемно. Він з гіркотою згадував, як далекого 1976 року повертався з відрядження з Туреччини додому через Радянський Союз, де загалом провів десять днів, з них три в Москві, три в Києві і чотири в Чернівцях. Можна зрозуміти, як почувався Іван, гостюючи у нашому місті і не маючи можливості відвідати рідного села своїх пращурів, яке за сорок кілометрів від Чернівців. З близькими і далекими родичами міг спілкуватися або в готелі "Буковина", де зупинився, або на великій відстані від нього.
Цей прикрий випадок, хоч і засмутив його дуже, ніколи не відбивав у нього бажання будь-яким чином допомогти Україні чи українцям.
Подружжя Грегорі виявилося серед тих, чиїми зусиллями постали Канадський інститут українських студій, що діє на базі Альбертського університету, Українсько-канадський архів-музей Альберти. Іван Грегорі тривалий час очолював Українську піонерську організацію Канади, засновником і першим президентом якої був 1941 року батько Люби Володимир Плав’юк. Асоціація за часів президентства Івана Грегорі доклалася до багатьох справ щодо увічнення пам’яті українських піонерів Канади, публікуючи і перевидаючи їхні спогади, дослідження про них, споруджуючи і доглядаючи пам’ятні знаки тощо.
Познайомилися ми з родиною Грегорі у вересні 1993 року під час чергової поїздки до Канади. У той час наш старший син Олександр, який зі своєю родиною проживає в Едмонтоні, редагував книгу "Українських приповідок" батька пані Люби, яку з різних причин не встигли опублікувати за його життя. З плином часу наше знайомство переросло у щиру дружбу. Саме в ті роки обоє Грегорі розгорнули бурхливу діяльність за надання допомоги Україні. Серед заходів за їх участю – проект "Україна", спрямований на підготовку медичних сестер в нашій країні. Нам приємно відзначити, що реалізація проекту мала безпосередній стосунок до Чернівців. У своєму листі до панства Грегорі ректор Буковинського державного медичного університету (тоді академії) проф. Василь Пішак писав: "Я вдячний за книги з сестринської справи, які ми отримали". Крім того, Грегорі робили внески до Канадсько-української фундації на реалізацію проекту "Любов – Love" для матеріальної підтримки дітей в Україні.
Допомагали бідним чернівчанам
й університету
Саме у дні наших перших зустрічей серед канадських українців ширився рух на допомогу найстаршим і наймолодшим жителям України. Нас часто запрошували на засідання доброчинних організацій для консультацій стосовно того, що потрібно було б вислати до України для матеріальної підтримки її незахищених громадян. Наша думка зводилася до того, що влада України повинна б сама створювати умови для налагодження добробуту своїх громадян. Але на той час вона ще об’єктивно того зробити не могла, а потоки безпосередньої матеріальної допомоги були вкрай потрібними. Тому ми охоче взяли на себе волонтерські обов’язки, надаючи, крім порад, конкретні адреси, куди б, на нашу думку, слід було скерувати допомогу насамперед. Згодом її отримали в Чернівцях та інших містах дитячі будинки, школи-інтернати й окремі бідніші родини.
Одразу, з першого нашого знайомства, подружжя Грегорі почало передавати нам по кілька сотень доларів США для того, щоби ми могли за них купувати харчі для самотніх старших людей або для незаможних багатодітних родин. Така форма допомоги тривала протягом кількох років. Ми з відділу соціальної допомоги Чернівецької міської ради отримували списки людей, які потребували матеріальної допомоги. Закуповували продукти і в присутності журналістів з "Молодого буковинця", "Часу", "Чернівців" передавали за визначеними адресами. Звіти ми відсилали або відвозили благодійникам. Крім того, вони отримували листи-подяки від тих, хто отримав їх допомогу.
Ось фрагменти з тих подяк:
"Ми вже втретє одержуємо від Вас допомогу і за це Вам дуже вдячні. Наш тато помер пару років тому… Дай Вам Боже щастя, здоров’я і благополуччя... Сім’я Стаднік. 1.02.94. м. Чернівці".
"Шановні Пані Люба і Пан Іван. Пише Вам родина Кузиків. У нас в сім’ї померла мати 2 роки тому, і ми з батьком живемо одні. Ми вдячні Вам за те, що Ви не забуваєте таких людей, як ми, і допомагаєте їм. Ми отримали від Вас м’ясо, муку, гречку, цукор, мід, чай, олію – і це був для нас, як Різдвяний подарунок… Нехай Бог нагородить Вас за турботу про нас". (Орфографію подаємо за авторами листів).
Подібних подяк в родинному архіві Грегорі збереглося чимало, і не лише з Чернівців, але й з усіх куточків України.
Окрему сторінку благодійної діяльності Івана Грегорі складає його турбота про розвиток науки й освіти в Україні. Будучи високоосвіченою і ерудованою Людиною, він намагався допомогти нам у навчальній і науковій роботі в Чернівецькому університеті. Зокрема, він передав нам близько 350 примірників наукового часопису "National Geographic" і протягом кількох років продовжував його передплату для Чернівецького університету. У середині 1990-х років Українсько-канадський архів-музей Альберти започаткував дуже корисну справу розсилки до бібліотек України – університетських і публічних – книг-дублікатів зі своїх сховищ. У багатьох випадках кошти пересилання, а вони немалі, покривали Грегорі, особливо коли це стосувалося Чернівецького університету.
Неоціненну допомогу надали Грегорі Чернівецькому університетові, обладнавши своїм коштом комп’ютерну лабораторію для історичного факультету (тепер факультет історії, політології та міжнародних відносин). На жаль, наша держава ні тоді, ні тепер не спроможна належним чином забезпечити потреби навчальних закладів у необхідному матеріально-технічному обладнанні. Університет був приємно вражений щедрим дарунком родини Грегорі, які закупили для нас комплект комп’ютерів з необхідними додатками на суму десять тисяч американських доларів. У визначений час відбулося урочисте відкриття. "комп’ютерного класу імені Грегорі", який функціонує й тепер. Щоправда, комп’ютери з часом застаріли, і їх довелося замінити новими. Тим не менше клас продовжує носити близьке для студентів і викладачів ім’я.
Подібні приклади щирої допомоги покійного та його дружини можна б наводити й далі. Але справа не в обсягах конкретної допомоги, а в тому, що Людина щиро хотіла бачити свою історичну Батьківщину розвинутою, заможною і сильною, яка могла б забезпечити нормальне життя для своїх громадян, подібне до того, яке є в його обраній Батьківщині.
Леонора МАКАР, Юрій МАКАР