Пологи приймала і в малині, й на снігу

Мешканка села Дихтинець, що на Путильщині, 74-річна Євдокія Дзурак працювала санітаркою у медпункті 56 років, не маючи жодної медичної освіти. Але вона прийняла до тисячі пологів у місцевих жінок. Більшість – в екстремальних умовах: у лісовому малиннику, взимку на гірській галявині, на підлозі в хаті, в гаражі…
На запитання, де мешкає Євдокія Дзурак, місцевий чоловік на хвилину задумався: "А, так це ви до "Дочки", бо так ми називаємо її в селі".
"Її тут всі знають, бо в багатьох приймала і дітей, і внуків. Доїдете до першого містка та підніметеся на гору. Її хата – третя".
"Щоби заповити дитину, зняла
з голови хустку"
Євдокія Георгіївна згрібає скошену траву на подвір’ї. Почувши, що ми з Чернівців, дивується: "Невже заради мене так далеко їхали? Я нічого особливого не зробила. Жінки народжували дітей, то треба було комусь їх прийняти. Деякі жили високо в горах, тому часто навіть не встигали спуститися вниз – народжували дорогою. Три роки тому я приймала дитину вночі в малиннику. Прийшов за мною до хати чоловік опівночі, каже, що в його дружини почалися пологи. Гадала, що то недалеко, то вийшла в сандалях, добре не вдягнулася. А він веде мене все далі і далі в гори. Це було пізно восени: холодно, вітер, то я промерзла до кісток. Дивлюся – лежить на землі у малиннику жінка і стогне, бідна. Чоловік запалив три свічки, які мав. Добре, що хоч місяць світив. Так я прийняла пологи вночі у кущах малини. Дитина народилася з обвитою навколо шиї пуповиною. Взяла я ножиці, перерізала її, змастила ранку йодом. Яка там стерильність! Руки навіть не було чим помити. Дитину заповила в ковдрочку та несла її на руках. Жінку теж довелося зносити. Вже розвиднялося, коли викликали "швидку", відвезли їх до Путили. Зараз цій дівчинці вже три роки. Така гарна, розумна. Її мама щоразу дякує мені, коли бачить".
"І часто вам доводилося приймати пологи в таких умовах?" – запитую. "Всіляке було, – сміється Євдокія Георгіївна. – У деяких сім’ях приймала по троє-четверо дітей. Якось жінка почала народжувати взимку в лісі на галявині. Я зняла свій кожух, підстелила під неї і прийняла дитинку. Але не було в що її заповити, тому зняла з голови хустку. Колись не було таких гарних пелюшок, як тепер. То немовлят загортали навіть у вичинену овечу шкіру і так несли до пологового будинку. І діти не хворіли, як зараз. Та й жінки до останньої хвилини могли працювати на полі. Таке було життя. А пологи я приймала і на підлозі в своїй хаті, і в гаражі, і в медпункті. Доки "швидка" приїжджала з Путили, діти вже народжувалися. Деяких жінок звозила з гір на санях. Не раз потрапляла під грозу чи в хуртовину, коли йшла на виклики. Та я ніколи не боялася приймати пологи, була дуже бойова, вірила, що все закінчиться добре. І справді, всі діти, яких я прийняла, залишилися живими. Якось я навіть повернула до життя мертвонароджену дитину. Немовля народилося без ознак життя. Як не трясла його, не била по дупці, мовчало. Тоді я взяла дві миски з гарячою та холодною водою та по черзі опускала туди хлопчика. Він подав голос аж через півгодини. Тепер йому вже 30 років. Такий високий, міцний. Вже одружений, має своїх дітей".
"Люди йшли до мене і вдень, і вночі"
Із хати виходить молода вагітна жінка. "Це моя внучка Інесса, з якою живу, – хвалиться Євдокія Георгіївна. – Я виростила двох доньок, старша, щоправда, померла молодою. Маю п’ятьох онуків і трьох правнуків. Дуже тішуся ними". "Коли не стало нашої мами, ми з братом залишилися зовсім маленькими, – розповідає Інесса. – То бабуся садила нас у поштовий мішок і так несла до садка. Вона дуже добра. Пригадую, як щодня приходили до неї люди, і кожному вона допомагала. Ще й зараз приходять. Мені не страшно народжувати, бо бабуся сама може прийняти в мене пологи".
"У своєї доньки приймала, то й у тебе можу прийняти, – каже пані Євдокія. – У Валі вдома почалися передчасні пологи. Павлик народився семимісячним – на підлозі. Цього року внук вже йде до першого класу".
– Я лише минулого року пішла на пенсію, – продовжує нашу розмову Євдокія Георгіївна. – Всі працівники медпункту плакали за мною, не хотіли відпускати. Я прийшла працювати у сільський медпункт після закінчення десятого класу. Тато наш загинув, залишилася мама одна з п’ятьма дітьми. То треба було заробляти на себе. Але я мила підлоги, прибирала і дивилася, як медсестри роблять уколи, щеплення та перев’язки, акушерки приймають пологи. Так все і перейняла, бо вчитися не мала змоги, хоча дуже хотіла. Люди йшли до мене і вдень, і вночі. Мало якої ночі не стукали у вікно та не будили мене. Тяжке життя прожила, але мала гарну сім’ю, роботу, людську шану.
Надія БУДНА