У квартирі чернівчанки Марії Крушніцької проживають кіт Чочо і собака Мопся, які стали
вірними друзями. Тварини не можуть прожити й дня один без одного – разом їдять, сплять на одній подушці. А ще люблять годинами спостерігати за ластівками, які звили над балконом сім гнізд і щороку виводять тут пташенят. Птахи почуваються спокійно в товаристві кота та собаки і сприймають їх за своїх.
Біля порога нас зустрічає приязним гавканням симпатичний японський хін чорного кольору, дружелюбно махає хвостом. Із кухні ліниво виходить гарна ангорка кремового кольору. "Це мої Мопся і Чочо, – знайомить пані Марія зі своїми улюбленцями. – Вважаю їх своїми синочками. Якщо врахувати, що є ще син і онук, то їх у мене четверо. Я так і кажу до них: "Синочки, ваша мама прийшла". Собаку мені подарували десять років тому. Тоді таке цуценя коштувало більше ста доларів, тому я не змогла би його купити. А кошеня знайшла на вулиці. Воно було таке худеньке й нещасне. Напевно, загубилося, бо мало на шиї ремінець. Я забрала його додому, розвішала оголошення біля під’їздів ближніх будинків. Оскільки ніхто не прийшов, Чочо залишився у мене. Мопся з першого дня почав опікуватися кошеням. Доки воно не поїло, сам навіть не підходив до своєї миски. Ніхто не мав права взяти Чочо на руки, бо Мопся одразу ж починав стрибати й гавкати. Коли йшли гуляти на вулицю, стежив, щоби кошеня кудись не забігло. Вони разом сплять, поклавши голови – чорну і білу – на одну подушку".
Доки ми розмовляємо, собака лежить біля ніг господині і пильно дивиться на нас. "Мопся розуміє, що я розказую про нього, хвалю його, – запевняє пані Марія. – Він, наче людина, тільки не може нічого сказати. Кіт теж дуже розумний. Я їх прекрасно розумію: коли вони хочуть їсти, пити, гуляти. Спеціально для них готую їсти. Звичайно, за тваринами потрібно постійно доглядати. Але це нічого, порівняно з їхньою любов’ю. На відміну від людської, вона щира і незрадлива. Крім того, тварини мене лікують. Коли в мене починає боліти серце, кіт лягає на хворе місце, і я одразу ж почуваюся краще. А собака з розумінням дивиться на мене, ніби хоче забрати мій біль. Це діє дуже заспокійливо".
Жінка також підгодовує у дворику бездомних тварин. Коли вона виходить із під’їзду, вони всі біжать до неї, радісно стрибають, намагаючись лизнути обличчя. "Дехто вважає мене дивною, мовляв, нічим їй зайнятися, – скаржиться пані Марія. – Але я не ображаюся. Тварин люблю ще з дитинства. Це мені передалося від батька. У нас у селі були собаки і коти. Батько приносив додому поранених голубів і ворон, і ми їх лікували".
Собака підходить до вікна, дивиться на ластівок, які десятками літають на балконі. "Удвох із котом вони можуть годинами спостерігати за птахами, лежачи на кріслі, – сміється Марія. – Інколи виходять на балкон – і звідти дивляться. Ластівки їх зовсім не бояться, спокійно літають над їхніми головами. А взимку, коли птахів немає, кіт і собака сумують за ними. Ластівки вперше звили гніздо на моєму балконі, коли я тільки поселилася тут більше 25 років тому. Зараз уже є сім гнізд. Коли восени відлітають, обов’язково прощаються. Кілька разів підлітають до самої шибки, роблячи незрозумілі рухи. Коли повертаються навесні, теж "танцюють", причому дуже радісно. Тоді Мопся з Чочо не відходять від вікна весь день. Такі "танці" їм дуже подобаються".
Надія БУДНА