Прикордонникам у гірській зоні ні пригод, ні роботи не бракує. І хоча міських дружин у таких умовах важко втримати, багато з них не хочуть повертатися додому. Тут, кажуть прикордонники, є чимало принад – і краєвиди, і білих грибів можна мішками назбирати, і форелі наловити.
Кореспондент "МБ" побувала у високогірному прикордонному відділі. У відділі прикордонної служби "Селятин" їй представили місцевого "аборигена". Старшина Володимир Барчук служить тут з 1996 року.
– За день наш наряд проходить пішки до 30 кілометрів, – розповідає старшина, начальник відділу логістики відділу прикордонної служби "Селятин" Володимир БАРЧУК. – Це маршрут не з легких. Коли у нас служили солдати строкової служби, багато не витримували "взяття вершин". На одній із ділянок з дуже крутим підйомом є навіть напис – "Хто дійшов до першого каменя, той служив".
Колись на нашій ділянці кордону було майже повне затишшя. Хіба хтось заблукав випадково. Зараз підзаробити на контрабанді цигарок є чимало охочих. І на "КамАЗах" горами везуть цигарки, і за течією річки в коробках сплавляють. Не раз доводилося очікувати біля коробки, коли по неї прийдуть власники.
"Але ще дужче душа болить від браконьєрів, – каже Барчук. – Найбільше їх – у період спарювання оленів. Хто совість трохи має, той олениць, що носять маленьких, не вбиває. Але є ж і такі, які вбивають".
"Напившись гуцульської "віагри", день сиділи у річці"
– Ввечері збираємося всі зі своїми дружинами, – каже Володимир. – Весело проводимо час із компанією, та й колектив гуртує. Сумувати теж не доводиться. Тут мало не щодня трапляються якісь кумедні історії.
Пригадую, якось місцеві гостювали у лісничого. Тому довелося на певний час відлучитися – робота. Чоловіки вирішили самі почастуватися. Вибрали із сейфу трилітрову банку настоянки "панкратіону" і розпили. Лісничий, дізнавшись, що чоловіки випили аж три літри лікувального зілля, лише кричав прикордонникам, аби швидше їх пов’язали. Настоянка на пантах молодого оленя – давній гуцульський рецепт, кращий, ніж "віагра". Лісничий понад усе боявся, аби чоловіки не побігли у село. Пов’язані гості тоді практично весь день просиділи у річці – аби охолонути.
"80-річний дідусь втікав від ведмедя, як марафонець"
– Якось і мені з сином довелося стати свідком однієї пригоди, – посміхаючись розповідає старшина. – Працював у нас у прикордонній службі "Селятин" дідусь років 80 – на старість лишився кочегаром. Хороший чоловік – на всі руки майстер. Та ось якось пішов я із сином і дідусем по чорниці. Дідусь вудочку з собою захопив, дуже любив порибалити. У нас же в річках форель водиться й харіуса можна упіймати. Дідусь присів з вудочкою біля річки. Мій син, якому тоді було 11 років, захотів залишитися зі стареньким порибалити. "Ні, підемо зі мною на заставу", – кажу я. Як відчував. Доки нас з сином не було, минуло майже 25 хвилин. Дідуся ж ми застали вже на заставі. Старенький говорити не міг, лише трусився. Його сиве волосся стирчало дибки. Як пізніше нам розповів, у нього обірвався гачок, і він вирішив перекурити. Вийшов на дорогу. У кущах щось затряслося. Гадав, олень. А за три метри від нього вийшов ведмідь. Старенький кричав щодуху. Ведмідь піднявся на задні лапи, але видно, що був ситий, то постояв і пішов геть. А ось дідусь біг, не оглядаючись.
"Трохи згодом ми намагалися повторити за слідами втечу дідуся. Не вдалося, – сміється старшина. – Кроки були такими, що треба було ставати на шпагат. Після цієї історії дідусь рибалив лишень у лопухах біля застави. Гукнеш – лише тоді вигляне. А тепер у нас у прикордонній зоні вже давно не бачили ведмедів. Хоча час від часу на ведмежому переході прикордонники помічають міграцію. Нитки обірвані, собака десь заховався з піднятою дибки шерстю – то знають, що проходив бурий велетень".
"Українці славні застіллями, румуни – міцними обіймами"
– У прикордонників є свої звичаї. Щороку ми зустрічаємося двічі на румунській стороні, двічі у нас. Після завершення офіційної зустрічі організовуємо дружнє застілля задля скріплення співпраці, – каже старшина. – Приймаючи у себе румунських прикордонників, намагаємося похизуватися багатством українського столу та гуцульською кухнею. І нам це вдається. Столи аж "ломляться" від кількості м’ясних страв. Румуни теж вміють дуже гостинно приймати. І хоча мені на таких зустрічах побувати не вдалося, наші хлопці переповідають, що зустрічають їх завжди міцними обіймами. А проводжають палкими "брежнєвськими" поцілунками.
"Що можу сказати... Про те, що працюю у прикордонній службі, і дня не жалкував. Своєму синові бажаю такої ж долі. Вчу його всього що вмію. Люди сміються, кажуть, ми вже й гриби наввипередки збираємо. А я тішуся, що мені в житті так пощастило!" – закінчує розповідь старшина.
Антоніна БАБЧУК
