До Чернівців на відзначення 65-ої річниці визволення міста 29 березня приїхало четверо ветеранів з інших регіонів, які визволяли місто: Костянтин Цибіногін – із Хмельницького, Василь Батченко – з Вінниці, Степан Макаренко – з Луганська, Анатолій Зарва – з Черкас.
– Я тоді був старшим сержантом, механіком-водієм танка Т-34 31-го танкового корпусу, яким командував генерал-лейтенант Гетьман. До Чернівців ми рухалися вночі з боку Тернополя, – пригадує Анатолій ЗАРВА. – Підійшли до Пруту, з труднощами перебралися на протилежний берег за допомогою канатів. У районі залізничної станції наш батальйон потрапив під неочікуваний артобстріл німецьких танків, які затаїлися неподалік. Нам було завдано великих втрат: приблизно четверта частина машин вийшла зі строю – майже 33 танки. У наш танк теж влучили два снаряди, один радист загинув, ще одного поранило. Ми з командиром вистрибнули через люки. Пізніше разом з іншими танкістами нас направили у похідну армійську майстерню з ремонту танків, яка знаходилася на околиці міста. Вже на другому танку я проїжджав у районі тодішніх червоних казарм, із люка бачив лише кладовище. У самому центрі міста я тоді так і не побував. Вперше побачив Чернівці, коли мене запросили на святкування 60-ліття визволення. Ми тоді приїхали вдвох із сином. Ваше місто нам надзвичайно сподобалося. Весь день ми ходили вулицями, дивилися на будинки, милувалися. Я сказав синові: "Я тут воював, а не бачив цієї краси".
Пригадує визволення Чернівців і Василь БАТЧЕНКО: "Це було дуже страшно: стріляли, холодно, болото, дощ падав. Я був радистом танкової переносної радіостанції, ще дуже молодим – лише 21 рік. Та за форсування ріки Дністер уже отримав орден Слави. Я бачив танк Нікітіна, який перший увірвався до Чернівців і підбив сім ворожих машин. Запам’яталося, як добре зустрічали нас
місцеві жителі, допомагали перев’язувати поранених, годували. У Чернівцях відтоді не був жодного разу, це вперше приїхав і одразу ж закохався у ваше місто. Воно дуже гарне, і я пишаюся, що визволяв його".
– 25 березня 18 танків, у тому числі й наш, форсували Дністер. До Чернівців залишалося десь 50 кілометрів, – пригадує тодішній командир відділення автоматників на танку Костянтин ЦИБІНОГІН. – Командирам наказали не вв’язуватися в бої, а прямувати до міста. Наш танк послали вперед. Ми побачили німецьких радистів на телеграфних стовпах, які ремонтували зв’язок. Вони від несподіванки почали падати додолу.
– Я був командиром танка Т-34 64-ої танкової бригади, – розповів Степан МАКАРЕНКО. – Під Чернівцями мій танк підбили, він згорів. На щастя, весь екіпаж залишився живим. Тому в місто ми увійшли пішки вночі 29 березня. Воно було в диму, чулися постріли. Вранці стало трохи тихіше, а до вечора взагалі затихло. Бачив німецьких військовополонених, яких вели вулицею. Місто тоді не встиг добре розгледіти, тим більше, що нас швидко забрали звідси. А коли приїхав на святкування 60-ліття визволення Чернівців, відкрив для себе старовинну красу та архітектуру міста.
Надія БУДНА
