Народному артистові України, нашому земляку Іво Бобулу 17 червня виповниться 60 років. Співак виступає, записує нові пісні, викладає в естрадно-цирковій академії імені Утьосова.
Є серед учнів Іво Бобула й двоє буковинців: Марія Яремчук і Влад Боянчук. "Талановиті й хороші студенти", – каже про них Іво Бобул.
"Всередині мені – 35"
– Цифра 60...
– Всередині мені – 35. Іноді навіть думаю: "У паспорті – стільки, а тут – стільки". Дивишся іноді на свою поведінку: ну ніби такий дорослий чоловік... Цього не робив би. Буває... Що я можу зробити? Вік – умовність. Вік – це для шкіри, кісток. Для душі часу не існує.
– Озираючись у минуле, у який день хотіли б знову потрапити?
– Коли на конкурсі країн соціалістичної співдружності став лауреатом 1982 року. Це був кульмінаційний момент: "Або ти будеш працювати далі, або не будеш. Чи доведеш…" Було 97 співаків з усього СРСР і дуже серйозне журі (Кобзон, Ротару, Фрадкін). Стати третім було для мене великою радістю. Я довів собі, що можу це зробити! Тоді вже зрозумів, що моє місце – на сцені. Вдячний Богу за це. Вдячний Кобзону, Ротару. Вони відстояли мою кандидатуру.
– А викреслити?
– Багато днів було важких... Не хочу про них згадувати й нікому не бажаю таких днів у житті. Хочеться жити лише хорошими моментами.
– Тоді – про смішне...
– Ну не було в мене в житті смішних моментів! І вигадати їх не можу. Все життя – серйозна боротьба. Довести, що ти можеш співати, можеш бути кращим, маєш право бути на сцені. Бо навколо багато нездар, безталанних, і вони постійно намагалися тиснути, що ти співаєш по-іншому, не по-радянськи.
Я українець наполовину: батько – українець (із румунських українців), а мати – румунка. І було, що для того, щоб поїхати кудись за кордон, треба було змінювати національність. Я сказав, що цього не робитиму. І не поїхав. Поїхали інші.
Відчував це на собі дуже довго, хоча там кажуть, що "ні, ні, ні".
Румун співав краще, ніж дехто, і це була кістка. Задавити, не пропустити... І мені дуже шкода, що стільки часу мені доводилося доводити, сперечатися. І всі розуміли, що Іво співає добре, але – "він же не наш"..
До Чернівців приїхав хор "Гагілка", і керівник Наталка Мохорук почула мене, сказала: "Ми тебе обов’язково запросимо". Прийшов виклик. Мене запросили й сказали, що для того, щоб поїхати, я повинен змінити національність. Я відмовився.
Звичайно, можна було рвонути до Москви, як Ротару, тому що там, напевно, цінували б більше. Хоча в Чернівцях ніколи не цінували. Вони лише, коли ти вже поїхав: "Ну от, це вже наш".
Були й хороші люди, які розуміли, допомагали. Їм я вдячний.
Я поїхав із Чернівців із гірким осадом у душі. Намагаюся вигнати його звідти, але він так глибоко… Гіркота...
"Живу в трикімнатній квартирі біля Дніпра"
– Як вам живеться в Києві?
– Живу в трикімнатній квартирі на березі Дніпра. Гарна квартира на 15 поверсі. Найбільша кімната – дитяча. Сина звуть Данило, дружина – Наталі.
– Дружина займається домом?
– Чесно кажучи, я її забрав із роботи. Вона психолог. Приїхав і забрав: "Все, вистачить. Мені потрібна дружина, потрібен друг, щоб була біля мене". Я втомився від самотності.
Життям задоволений. Дякую Господу. Як кажуть: "Звьозд с нєба нє рвьом, но єслі надо – ми могьом".
– Наталі – жінка, яку ви шукали?..
– Я зрозумів, що твоє від тебе не втече. Напевно, так життя моє було накреслено... Звичайно, можливо, зробив багато помилок… Розумію які... Але що тепер зробиш? Все одно я вдячний тим жінкам, які були зі мною поряд. Щось я для них зробив, щось вони для мене. Це моє життя, і викинути не можна. У мене діти є: син живе в Америці, донька в Чернівцях.
Це моє життя... Напевно, це випробування такі життєві… Напевно, через те, що батько помер рано, як чоловік не встиг розповісти все, що у житті слід робити. Інтернат залишив свій слід: замкнутість якась, недовіра до чогось. А коли ти не розумієш якісь речі в житті, то дуже швидко люди грають, будують своє життя. Я це бачив, і мені було дуже бридко, коли люди за рахунок чужого роблять собі кар’єру. Це не по-людськи.
Будь-якому чоловікові приємно, коли поряд жінка, яка тебе розуміє. Що ти чоловік, а не просто добувач. Мені зараз дуже комфортно. Ти прийшов, син біля тебе, чисто, наготовано... Це дуже важливо.
"Мені потрібен талант, бездарів вистачає й так"
– Розповідають, що ви ніколи не відмовляєте в допомозі.
– Такий я по життю. Того в лікарню, того – до окуліста, бо втратив око, зателефонував професорам... Тим більше, коли приходять земляки, як відмовити?
Приходять наші: "Візьміть". Кажу: "Я не можу три дні сидіти, ноту соль вчити..." Мені потрібна людина, яка розуміє, що таке музика, і не знає лише деякі ази. Відмовляю тим, які приходять: "Ми вам – це..." Відповідаю: "Не потрібно мені "це". Мені потрібен талант, бездарів вистачає й так". Я підписуюся в дипломі. За свою роботу я відповідаю.
– Хоч трохи зірковості є у вас? Дорогий автомобіль...
– Ні. У мене нормальний хороший автомобіль "Акура". Одягаюся в Америці. Плюс є модельєр, з яким працюю багато років, – Аня Бублик.
Раніше ходив у костюмі, потім заліз у джинси й мене звідти витягнути дуже важко. Люблю яскраві речі. Не люблю сірих тонів. Ексклюзив. Мої друзі в Америці вже розмір знають, купують, надсилають. Або я поїхав – і собі знайшов цікаве.
– Ваша улюблена страва...
– Я в харчуванні непримхливий. Мені все подобається, що смачно. Останнім часом рибу люблю. Люблю супи, які готувала мама в дитинстві. Тоді багато хто жив бідно. Зелений суп для мене – це все…
– Цигарки, алкоголь...
– Як будь-який чоловік, п’ю в міру. Раніше ми були професіоналами, а тепер перейшли до любителів (сміється, – авт.)
– За роки кар’єри вас журналісти, напевно, запитували вже про все… А яке запитання було найсмішнішим?
– Ваші плани на майбутнє (сміється, – авт.). Це на заводі може бути план... Нічого не планую, прокинувся: "Дякую , Боженько..." І пішов у справах…
Я роблю свою справу. Мені дуже приємно, коли йду Києвом, і підходять, кажуть: "Дякую за пісню". Яка вища нагорода ще може бути?
Юлія Боднарюк
З ДОСЬЄ "МБ"
Іво Бобул народився 17 червня 1953 року в селі Порубне Глибоцького району Чернівецької області.
Народний артист України. Живе в Києві.
Багато пісень із репертуару Іво Бобула стали народними шлягерами: "Душі криниця", "Місячне колесо", "Якщо любиш, кохай", "На Україну повернусь", "Скрипалю", "Одна єдина" та багато інших.
