Поета Василя Герасим’юка представляти не потрібно: його вірші вивчають у школі, його творчість отримала найвищу відзнаку в Україні – Шевченківську премію. До Чернівців митець приїхав на поетичний фестиваль "Від Гуцулії – до кряжів донецьких".

– Ви лауреат Шевченківської премії, визнаний поет...

– Певне визнання є, але я тверезо дивлюся на речі. У нас поезія на маргінесі, оскільки у телевізорі – суцільна попса. Поезія колись збирала повні зали, тому що у підтекстах людині щось казала. А тепер цю голу правду можна писати у газеті відкрито, висловлювати свою думку і про президента, і про інших. Тоді інакше було… Поезія тепер – це чисте мистецтво. Як серйозна музика у консерваторії і філармонії.

– Але ж вас впізнають?

– Мене впізнають люди, які цим цікавляться, цим живуть. Чесно кажучи, цього не відчуваю. Тому що не вірю в письменника публічного. Письменник – самітник за своєю суттю. Зі словом ти повинен бути один на один. І коли письменник починає висловлюватися про Податковий кодекс, про відділення чи приєднання Криму... Мені смішно. Я цього не визнаю. Не запитують же у Євгена Станковича, що він думає про Податковий кодекс, у Мирослава Скорика – як організувати бізнес. І правильно! Бо це ж смішно. А в Ірени Карпи можна запитати, і вона розкаже… Я її не критикую. Створення усяких таких бестселерів, такого легкого чтива... Ну хай і важке чтиво, будь-яке чтиво. Але це для мене не творчість. Творчість – це щось близьке до музики. Близьке до Скорика і до Станковича. Ось так я сприймаю поезію.

"Нашу націю вигадав поет"

– Українська поезія...

– Поезія завжди мала соціальний характер... Як кожна під’яремна нація, кожна колоніальна нація, поезія, звичайно, мусила висловлювати ставлення до соціуму. Нашу націю взагалі вигадав поет. Українську душу вигадав поет. Він, звісно, не був таким, як Сальвадор Далі, експериментатором. Він висловив те, що було у всіх. Але він це висловив українською мовою.

– Як нині дихається поетові в Україні?

– Мені дихається задушливо. Ми всі живемо у соціумі. Була ідеологія комуністична чи ще якась, а тепер ідеологія називається простим словом "гроші". Це уся ідеологія, яка побутує в цьому соціумі. Але людина живе не тільки в соціумі. Людина живе й у природі. І є третій момент, про який зовсім забули: людина живе в історії. Якою не була б історія – вона наша.

Мені здається, що нам нині треба зрозуміти, що перед економічними проблемами, проблемами ідентифікації є проблема мови. Ось говорили що? "Ми зробимо нормальні умови в економіці, а мова – це таке..." Мова – це питання номер один, бо мова – це мислення, історія, врешті-решт природа. Природа – внутрішня. Бо з внутрішньої природи починається ставлення до природи зовнішньої. Для мене, наприклад, дуже важливою була така, здавалося б, банальна річ. Коли наприкінці 1980-х у нас із Польщею був приблизно однаковий стан. Ми їхали за кордон, і на Мостиськах чи Раві-Руській був наш бік і польський бік. І тут – усе брудне, а особливо, як візитка, громадські вбиральні. Наскільки тут все було загаджено, настільки там усе було нормально. Такі ми. Як Толстой був дзеркалом російської революції, так ці вбиральні були дзеркалом української революції. Бо не турків і татар ми повинні звинувачувати у нинішньому стані, не фашистів чи комуністів. Самих себе! Ми подивилися у дзеркало.

Мені дуже неприємно дивитися на те, що відбувається. Не можу обманювати сам себе, що я до цього не причетний. Причетний. Не обирають Батьківщину, землю, де ти народився. Я зв’язаний із мовою, етносом, тому оці всі біди, всі виразки – я просто не можу від них абстрагуватися. Ні на полонині, ні на острові Хортиця – там взагалі ніяк, бо Запоріжжя таке російськомовне і страшне, ні під Говерлою – ніде. Така ситуація.

"Не треба себе ідеалізувати"

– Про історію...

– Історія наша викликає не тільки веселі емоції чи асоціації, а цілий спектр: від огиди до найбільшого захвату. У нас були і лицарі, і мерзотники. І вони і є. Ми знаємо, де вони, можемо список у кінці нашого інтерв’ю надрукувати, але це не допоможе. Цей список буде набагато довшим за список лицарів. Я так думаю.

Бо ж подивіться на моє покоління, про яке кажуть, що є стільки поетів, а попросіть читачів вашої газети назвати з десяток. А мільярдерів із мільйонерами вони назвуть легко.

З усіх "благ", які ми отримали після нашої тисячолітньої історії, де ми були завжди у під’яремному становищі (зі своєї вини – найчастіше), ми отримали таке ставлення, таке розуміння життя, що усі знають, звідки ці всі мільйонери і мільярдери, які їхні статки, усі прекрасно розбираються, що це негідники, а зневаги, огиди до них немає. Навпаки: ними захоплюються.

Така Хохландія. Нам не треба себе ідеалізувати. Звичайно, були у нас козаки. Ми всі знаємо: герої є. Але їх менше, ніж негідників. Кажуть, що Бог відвернувся від цього краю. Навіть так можна думати. Але якби вже так було, що він повністю відвернувся, вже не знаю, що тут було б. Бо негідників дуже багато.

"Шевченка
нам подаровано"

– Що ж це з нами відбувається?..

– Я писав про це у післямові до останньої книги свого померлого друга Ігоря Римарука. Її назва – "Бермудський трикутник", тобто місце, де все, як у безодні, зникає. Ми дійшли до цього... Така історична вирва. Ще до Ярослава Мудрого історія йде угору, після – пішла вниз. І вниз під дедалі більшим кутом і з дедалі більшою інтенсивністю. Як лавина снігова. Були, звичайно, окремі особистості. Як я вже казав, на терезах Господніх щось мусить бути трошки, інакше усе взагалі розвалилося б. Звичайно, десь там оп – і якийсь Тарас Трясило (козацький ватажок 30-х років ХVII століття, – авт.) вигулькує. З’явився Іван Вишинський... Багато хто з’являвся. Той самий Сковорода. І Шевченка нам подаровано. Шевченка треба сприймати як живу людину. Якщо ми будемо сприймати його як живу людину, тим більше буде нам відчутний той великий Божий дар, що він був медіум. Наче мова його використала, щоб створити нам душу, зафіксувати на письмі нашу душу, нашу націю, нашу країну.

Річ в тому, що терези історичні... За такої кількості мерзотників це вже мало взагалі до дідькової матері провалитися. Але воно якось же витримало...

Були два анекдоти, які мене найбільше зворушують. Перший відомий: "Вуйку, ви чули, що москалі в космос полетіли?" Вуйко запитує: "Всі?" Інший – з одного речення: "Найбільша заслуга Верховної Ради – це проголошення незалежності України". Яка це ваша заслуга? Ви хоч палець об палець для цього вдарили? Це просто смішно.

...Ну хто скористався цим? Скористалися ті, для кого Україна стала просто подарунком якимось сатанинським. Ті, хто зневажає цю країну, для кого це бізнес-територія.

"Образ Довбуша нині дуже актуальний"

– Ваші прогнози…

– Ось літературну премію "Князь роси" вручили людині, яка написала поему про Довбуша. Образ Довбуша – це образ опришка, який нині дуже актуальний. У 1990-х він вже виникав. Тоді використовували метафору, що він – як тодішній рекетир. А тепер це образ месника. Тепер це актуальніше. Бо люди вже шукають образ месника. Тому що бачать, що вже надходить, назріває маса енергії протестної...

Не кажу, що в цьому роль поета чи роль когось... Чи взагалі потрібна... Я не революціонер за природою. Не відкидаю і революцію. Як складеться... Я не пророк, не футуролог. Але мені здається, що почати треба із зупинення цієї безкінечної брехні. Ми забрехалися. Ми вже брешемо самі собі і самі віримо в це. Одне говорять, друге роблять, а третє думають. Настільки це все забрехано. Люди шукають, щоб вижити. Відбувається пожирання одне одного. Це найгірше.

Ось коли відкинуть брехню, розпочнеться оздоровлення. Тому що забрехалися однаково і патріоти, і русифіковані, і відкриті українофоби, і щирі патріоти – всі. І те, чия брехня тобі більш прийнятна, – це смішно. Брехня патріота, можливо, навіть ще гидкіша, тому що там ти вже бачиш ворога, а тут ти ще собі думаєш...

Є ж ще у нас люди... У нас же ще не відбулася дебілізація всього і вся. Але сказати правду! Як хто про це все думає, як хто і з чого живе. Бо ми начебто знаємо, хто з чого живе, як хто крутиться. Не кажу, такий час, що треба крутитися. Але якщо ти крутишся, за рахунок когось виживаєш, то вже про неньку Україну, як вона страждає, не маєш права морального говорити. Бо якщо ти живеш за чужий рахунок – ти викликаєш ці страждання. 
Юлія Боднарюк

З ДОСЬЄ "МБ"
Василь Герасим’юк – український поет, лауреат Шевченківської премії (2003).
Народився 18 серпня 1956 року в гуцульській родині, вивезеній до Караганди.
Наприкінці 1950-х років батьки змогли повернутися в рідне село Проскурава на Косівщині.
Закінчив філологічний факультет Київського університету (1978).
З 2011 року – ведучий програми "Діалог" на телеканалі "Культура".
Поетичні збірки: "Смереки", "Потоки", "Космацький узір", "Діти трепети", "Осінні пси Карпат", "Серпень за старим стилем", "Поет у повітрі" (збірку відзначили Шевченківською премією 2003 року), "Була така земля", "Папороть".