«Я ще не все сказав...»

В Англії, у Ліверпулі, у 1960-х роках народилися "Бітлз", а в Україні, у прикарпатському містечку Вижниця, народився свій "Бітлз" – популярна "Смерічка".

Буковинський ансамбль електромузики, використовуючи елементи поп– і рок-музики та українського фольклору, просто "розривав" зали, стадіони та танцмайданчики.

Перші електрогітари, перше лазерне шоу, вперше комсомольці зриваються зі своїх місць у залі під час концерту і кричать від захвату... Це була справжня революція у музиці, яку здійснив 23-річний художній керівник із вижницького Будинку культури Левко Дутковський, створивши колектив.

Незабаром Левко Дутковський відзначатиме 70-річчя. Про минуле особливо згадувати не любить. Багатьох із дорогих йому людей вже немає: дружини Алли, яка розробляла ескізи костюмів для "Смерічки", найкращого друга Володимира Івасюка, соліста "Смерічки" Назарія Яремчука, поета Михайла Ткача…

"Я ще не все сказав", – відповів на запитання, що робить зараз, про що думає, згадує напередодні ювілею.. "Маю багато музики, працюю..." – каже.

– Як же народився свій "Бітлз" на Буковині? Тоді ж цю музику "глушили"...

– Я служив на локаторі посадки літаків, і там був маяк. Слухав "Бітлз" та інші біг-біт-гурти. Слухали цю музику на коротких хвилях. Преса критикувала – ми і звідти інформацію собі мали. "Ровесник", пригадую, писав про них так: "Бездарні попригунчики, які співати не вміють, а молодь уся в екстазі". Вирішив, що краще я буду таким "бездарним", як вони...

Після армії працював художнім керівником у вижницькому Будинку культури. Перші ж танці мене вразили: сумно грає баян у залі, молодь стоїть вздовж стін. Я сказав: "Ні! Так не буде". Вирішив створити свій біг-біт-гурт. Електрогітари зробили самі, місяць репетирували. Як заграли – усі ридали. Я одразу став королем музики. Танці грали до другої ночі. Місцеві хулігани нас охороняли. Казали: "Так гарно ви граєте... Навіть битися не хочеться".

Потяг "Чернівці – Вижниця" був забитий молоддю з Чернівців у суботу та неділю.

Виконували хіти з репертуару західних виконавців: рок-н-рол, шейк, блюз... А напередодні Нового року вирішив зробити сюрприз – написати пісню українською мовою. Так з’явилася пісня "Сніжинки падають". Виконали її опівночі у новорічну ніч. Успіх у неї був шалений! Тієї ночі колектив назвав "Смерічка". Тоді ж, 1 січня 1966 року, познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аллою, яку подруга привела на наш виступ.

"Смерічку" вирішили направити до Чернівців – виступити на фестивалі-конкурсі, присвяченому Жовтневій революції.

– Успіх був шалений...

– Алла зробила нам чудові стилізовані естрадні костюми. Ми були єдиним біт-гуртом на огляді. Оголосили: "Жовтневій революції присвячується..." А я написав таку рокову, біг-бітову композицію "Капелюх, постоли і ковбойскіє штани". Ми вступаємо... Усі як заверещали!! Що там творилося... Вже не чув, що граю... А я в "Ровеснику" читав, що "Бітлз" грали і не чули себе, і я вже такий щасливий: "Як "Бітлз". Вирубили нам електрику. А ми далі граємо. Зал у захваті Тоді закрили нас завісою. Комсомольці, які стежили за порядком на фестивалі, збіглися: "Буржуазна музика, хулігани... Наступного разу – підстрижемо..." Ми так засмутилися: "Ну, не будемо грати", – кажуть хлопці. Я ж собі сказав: "Треба рятувати!"

Написав листа до Кремля

– І врятували?

– Це сталося випадково, але дуже влучно. Сів і написав листа тодішньому міністрові культури Катерині Фурцевій. Адреса: "Москва. Кремль". Розповів про наш гурт і про те, що нам ніде купити електрогітари. За тиждень відповідь: "Гітари вам вже везуть з... іноземної виставки". Це нас врятувало. Сама міністр гітари надіслала! Після того вже запрошували на виступи, казали, як ми гарно граємо.

– Розповідають, що на руку вашому колективу зіграло і те, що "потиснув руку сам Брежнєв"...

– Було таке. Ми виступали в середині 1970-х зі "Смерічкою" в Маріїнському палаці в Києві під час візиту Брежнєва. Читаю іноді у пресі, що Леонід Брежнєв ледве ходив, "чвалав". Це неправда! Нормально ходив, розкішно виглядав, мені ще впали в око "фікси" збоку. Наприкінці виступу "Смерічка" виконала "Червону руту". Брежнєв взяв із кошика червоні гвоздики і подарував усім учасникам. До мене підійшов: "Це ви написали цю пісню?" Я відповів, що ні. Тоді – до Зінкевича: "Ви?" Той захитав головою. Тоді він до Назарія Яремчука: "Ну, тоді це ви". Назарій перелякано: "Ні-ні". Брежнєв йому: "Ви, ви, знаю. Не скромнічайте". Коли повернулися до Чернівців, заступник директора філармонії сказав: "Тепер якщо хтось хоче щось Дутковському проти сказати – тільки тихенько в рукав".

– Чи легко було поєднувати особисте життя і гастролі?

– Мені пощастило з Аллою, моєю дружиною, моєю помічницею, музою та художницею-модельєром, яка започаткувала стилізовані естрадні костюми в Україні. Аллі Борисівні я дуже завдячую у становленні "Смерічки".

– Для "Смерічки" писав і Володимир Івасюк…

– Володя був моїм найкращим, щирим другом. Тепер багато хто любить про нього згадувати: і те, що було, і те, що ні. Неправда, коли кажуть, що його пісні забороняли. Ми співали його пісні, і ніхто не забороняв. Івасюка любили, він навіть був членом ЦК комсомолу України.

Пригадую, в березні було Володі 30 років. Він приїхав з мамою до Чернівців. Я навіть не знав про ювілей (ми взагалі ніколи не святкували свої дні народження). Запросив він нас з Аллою до себе на обід. Виявилося, що ювілей. Він ще мені показував заліковку сестри Оксани, хвалився, що вона добре навчається. Казав, що кидатиме палити, що його батько кинув. Провів нас до рогу Головної і Шевченка. Попрощалися. Цей потиск руки запам’ятався... Більше ми не бачилися.

Потім був дзвінок від його батька: "Володі більше немає". На похорон поїхали я, Анатолій Крим, Стріхович, Назарій… З обкому передали, що їхати не рекомендують, що це самогубство, а його не вітає церква і не вітають вони…

Але ми все-таки замовили вінки, поїхали... Усе було, як у сні страшному.

"Боляче було..."

– Проте "Смерічку" усе ж дехто недолюблював...

– Нас не можна було просто взяти і заборонити. Тільки морально вбити, розвалити, щоб почали сваритися між собою. Назарію нашіптували, що Дутковський там тебе… Наприклад, Назарій підходить: "Чому ти мене затираєш світловим оформленням? Кладеш мене не попереду на сцені, а на рівні з колективом?" Обком там працював. Мене з ним сварили. Назар сказав, що не буде з Дутковським працювати, йде… А з Києва: "Левко, треба щось робити: щоб і ти був, і він". Я місяць подумав і вирішив піти сам, щоб зберегти Назарію співочу кар’єру. А це було вигідно. Дутковський же був некерований, не член партії: "Нам не треба такого колективу українського". Спеціальні люди в обкомі за це зарплату отримували. Налаштовували Назарія та артистів "Смерічки" одне проти одного.

Боляче було. Я ж його виховав як співака з нуля. Навіть мама його у свій останній рік життя, вітаючи з Новим 1971 роком, мені писала: "Дякую за сина Назарка". Він часто після репетицій ночував у нас, Алла для нього була взірцем жінки. Був дуже відданий нам. А тут його як замінили. Я з ним не спілкувався кілька років. Донька моя запросила Назарія на своє весілля. Такий щасливий прийшов – з довжелезними трояндами. Він усе розповів, і я дізнався, хто це все робив. Він дуже хотів, щоб я повернувся. Та мені не хотілося повертатися в "Смерічку", яка вже розгубила свою популярність і творче обличчя.

Приходив у гості. Все казав написати пісню. Я сідав за фортепіано – не вдавалося. Десь у підсвідомості залишилося.... Хоча пробачив, зла не тримав.

До його творчого вечора подарував йому свою композицію "Черемоше сивий". Ще насварив його, що співає, хоча лише після операції. Хворий співав. Дівчата, коли в аеропорту побачили, прийшли і плачуть. Я не вірив. Думав, якщо у Канаді операцію зробили, це його врятує. Коли робив аранжування до композиції, пролунав дзвінок. Немає Назарія...

– На початку 1990-х "Смерічки" не стало...

– Ми народилися не у своєму часі. Якби зі "Смерічкою" вийшли, коли настала незалежність… Ми ж навіть на концерті у Талліні на співочому полі збирали 40 тисяч глядачів. Цього ж дня концерт у Палаці спорту – квитків немає. Хто нині таке може зробити? І це прибалти з нордичним характером. Можете уявити, якою була популярність? Безпеку нашу охороняли військові частини.

Пригадую також, як зробив перше світлове лазерне шоу. Такого ніхто не бачив! Коли запустив дим на концерті у Будинку офіцерів, паніка почалася, люди хотіли тікати, бо думали, що сцена горить. Білетери зупинили: "Не бійтеся, це спецефект".

– Про що згадуєте, думаєте нині?

– Маю багато музики, яка за ці роки зібралася. Ще не опублікував, працюю. Відповім словами з пісні Володимира Івасюка: "Я ще не все сказав..."
Юлія Боднарюк

З ДОСЬЄ "МБ"

Лев Тарасович Дутковський народився 9 квітня 1943 року в селі Кути Івано-Франківської області.
Український музикант і композитор, педагог, засновник і керівник ВІА "Смерічка", народний артист України.
Закінчив Мукачівське музично-педагогічне училище за спеціальністю вчитель музики і співів, Київський інститут культури (спеціалізація "Режисура масових видовищ").
1966 – у місті Вижниця створив біг-біт-гурт "Смерічка".
З 1973 – Дутковський разом зі "Смерічкою" працював у Чернівецькій філармонії і гастролював в СРСР та за кордоном (1973-1982).
Написав понад 100 музичних творів.
Завдяки Дутковському та керованому ним ансамблю "Смерічка" почався професійний злет і популярність солістів "Смерічки" Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, композитора Володимира Івасюка, співачки Софії Ротару.