«Якщо Господь дав голос – він і є»

Викладач кафедри музики ЧНУ Ірина Стиць перемогла в телепроекті Першого національного каналу "Фольк-music". За виконавицю смс-ками голосувала вся Україна.

До речі, Ірина Стиць – лауреат першої "Червоної рути". Вона виступала в дуеті зі своєю сестричкою. Ірина була наймолодшою учасницею фестивалю.

Вона співає народні пісні так, що сльози навертаються, а коли замість відповіді про те, чи співає джаз, заспівала пісню, яку виконувала Елла Фіцджеральд… Серце зупиняється.

"У сім’ї не було музикантів,
але тато має дуже гарний голос"

– Вас найкращою визнали глядачі з усієї країни (Ірина співала пісню "Перелаз-перелаз"). Скільки проголосувало?

– Не повідомляли, але продюсер сказав, що дивно, що більше столиця мене підтримала. Це для мене таке щастя!

– Звідки такий потужний голос?

– Музшкола, музичне училище, Одеська консерваторія. Я родом із Садгори. У сім’ї не було музикантів, але тато має дуже гарний голос. Нас троє в сім’ї, я середуща. Батько чув, як я співаю, прогресую. Він дуже хвилювався, щоб я себе не розтратила, не загубилася, як свого часу він загубився зі своїм голосом. Тато мріяв, щоб я отримала консерваторську освіту, але тоді не було такої можливості.

– Ви були переможцем першої "Червоної рути".

– Мені було 12 років. Ми співали із сестричкою дуетом, перемогли в жанрі української народної пісні. Який тоді був підйом української пісні! На "Червоній руті" мені почепив жовто-блакитний значок дядько із чубом. Я вчилася в російській школі. Прийшла зі значком до школи – були великі проблеми. У мене свідомість дуже змінилася. Досі такого підйому, сплеску я ніде не відчувала. Коли на стадіон виходили переможці, ішли ходою Тарас Петриненко та інші. І коли міліція не пропускала. А моя старша сестричка тримала мене за руку. І як ми боялися. Як увесь народ вставав… І всі вигукували: "Слава Україні!"

– Ви співали й джаз, і класику, чому – народна пісня?

– Я тривалий час себе шукала. Навіть мій викладач консерваторії Галина Поліванова, коли я починала співати народні пісні, підіймалася: "Це твоє!" Хто може краше заспівати українську пісню, ніж українка? Я ніколи не зможу краще заспівати італійську.

– Часто запрошують виступати?

– Слава Богу, запрошують. Хочуть мене чути. І на наших святах, і на великих концертах. Дуже здорово!

– А на приватні корпоративи кличуть?

– Так. На початку ще якось було: "А як вас будуть сприймати на корпоративах?" Але це вже відійшло. У мене є пісня "Ганзя" – то всі так пританцьовують!

"Я такий живчик, що це в мене все згорає"

– Про народну пісню кажуть, що неформат. Ви почуваєтеся неформатом?

– Я відчуваю себе у великому попиті. Особливо на заходах, коли збирається молодь. Кажуть: "Це щось нове, ми хочемо це чути". Хоча, розумію, що це не буде на дуже великі маси.

– Академічного співака всі уявляють повним, великим… Ви – тендітна.

– Це не пов’язано. Сила голосу не в жирку й м’ясі. Якщо Господь дав голос (ці зв’язки) – він і є. Мене навіть студенти запитують: "Ірино Степанівно, що нам робити, скільки тих яєць пити?" Відповідаю, що як не дав Господь – нічого не допоможе. Це тренування м’язів. І вага тут ні до чого. Я такий живчик, що це в мене все згорає.

– Як дбаєте про голос?

– Знаю багатьох артистів, які загортаються шарфами. Але в мене була дуже мудра викладач у консерваторії, яка вже на першому занятті сказала: "Ти повинна до свого голосу ставитися абсолютно спокійно. Щоб не довела до такого, що не зможеш ніде роздягнутися, не з’їсти нічого". Я можу ввечері й трішки шампанського випити, і газованої води, а можуть зателефонувати: "Ви завтра співаєте". І що тоді? До голосу слід спокійно ставитися й адаптувати до всіх ситуацій.

– Удома співаєте? Чи підспівують син, чоловік?

– Чоловік мій трохи підспівує, але відтоді, як зі мною познайомився, зрозумів, що йому не треба ні співати, ні грати на гітарі (сміється, – авт.). Раніше вважав, що він дуже гарно грає, але зі мною познайомився, і я це все зруйнувала. Слухала-слухала, як він у гуртожитку грав... Потім запитує: "Ну як я?" Я відповіла: "Ти знаєш, це жах!" Він залишив гітару: "Творчість закінчилася". А син мій має слух. Я тішуся тим. Час покаже.

– Смішне на концертах трапляється?

– Було, що спускаюся сходинками зі сцени старого Будинку культури в районі: у костюмі, співаю про руді вуса, іду в зал, бо шукаю ті руді вуса, і піді мною то все провалюється... І в залі: "Ха-ха-ха". Багато було таких комічних історій. Але це здорово!

– Чи можете розплакатися під час виступу?

– Так. Нещодавно був концерт під час симпозіуму лікарів з усієї України. Я співала кілька пісень. Дві веселі, а третю – "Виростеш ти сину"... Така тиша була у залі... То все – через сльози, через себе... Усі піднялися, аплодували... Вигукували: "Браво!"

– Усі хочуть заробити грошей. Із таким розкішним голосом можна було б співати естраду в коротесенькій спідниці...

– Не шкодую, абсолютно. Я й так задоволена тим, скільки я на сьогодні своїм голосом заробляю. Ті люди, які мене знають, які мене запрошують, оцінюють матеріально мій голос однозначно на досить гарному рівні.

– Колись Микола Мозговий казав, що є виконання, від якого можна отримати рак вуха. Для вас – це від якого?

– (Сміється, – авт.). Від фальші. Я її не переношу. Не лише в одноденних виконавцях, а навіть у тих, які є й народними артистами, і заслуженими, і які нещирі! Співати на великій сцені – це одне. Там сидять професіонали, можуть сказати, що вона не так ноту взяла чи ще щось. А ви знаєте, коли я йду до простих людей співати... Нещодавно мене запросили в Грозинці до Будинку культури. Я люблю в таких людей співати. Але ви знаєте, як важко перед ними співати? Їм байдуже, як я беру ноту. Вони відразу дивляться: щира я чи не щира? І будуть люди прості сидіти в залі й просто плакати...

– І мрії...

– Скласти докупи всі свої пісні й зробити великий сольний концерт.
Юлія Боднарюк