«Книгою не заробиш на життя»

Ужгородський письменник Андрій Любка до Чернівців привіз свою першу прозову книгу "Кілер". За 25 років він встиг більше, ніж дехто за півжиття: видав дві поетичні збірки, прозову книгу, книжку в німецькому перекладі в Австрії, посидів у в’язниці в Білорусі за участь в акціях протесту.

– Нещодавно ви заявили, що варто замислитися про те, що Україна з огляду на "різноманітність" має переглянути свій устрій і стати федерацією?

– Це не твердження. Я просто поставив запитання: може, це не та держава, про яку ми мріяли? Не в тому плані, що влада чи народ погані. А в плані того, що, можливо, тому нічого не вдається, що йдуть такі тектонічні розломи, які спаяти неможливо. Я отримав шквал негативної критики, що я "не патріот", "молокосос". Це писали старші люди. Що ось покоління зміниться, і буде зовсім по-іншому. Але молоді ніколи не зміняться. Бо всі елітні владні посади, преференції ведення бізнесу отримують діти прокурорів, депутатів тощо. Коли в межах однієї держави існують дві різні країни і два різні народи, конфлікт стає традиційним. А те, що нас об’єднує наразі, – це тотальна корупція. Тому єдиним нормальним кроком була би дискусія, як ми хочемо жити.

"Я небайдужа людина"

– Опоненти можуть вам закинути: а ви хто?..

– Я небайдужа людина. Часто буваю за кордоном. Мені набридло завжди почуватися у дебільній ситуації, коли показую український паспорт. Щось говорять про Кличків і Шевченка. Та це великий міф, бо мало людей дивляться бокс чи футбол. У кожному з нас живуть певні нав’язані стереотипи. Наприклад, що Франція – країна великої культури. У нас такого позитивного міфу немає через те, що ця держава така недолуга. У програмі Савіка Шустера Сашко Положинський (лідер гурту "Тартак", – авт.) зірвався на емоції, а Шустер йому: "Як ви тут поводитеся? Це ж прем’єр-міністр. Чому ви його не поважаєте?" А Сашко резонно запитав: "За що поважати? Це узурпатор, який нищить мою країну, через якого моя мама отримує зарплату 900 гривень. Він мене має поважати, бо живе за мої гроші!" Залишилося, на мій погляд, мало часу до повалення цього режиму в Україні. Прийдуть "нові старі" до влади. Та це не вихід. Одні ніби усунули інших. Хоча зрозуміло, що ці – це бандити. Але ті, які прийдуть, не мають програми. Це буде банальна помста. А хотілося би стрибка вперед.

– Що ж робити молодим людям?

– Я за дикусію. Будь-яке силове протистояння погано закінчується. Я не хотів би померти на протестному мітингу проти Януковича. Суспільство має дати до цих виборів чіткий сигнал: ми їх не толеруємо. Коли до Львова приїжджає Янукович, як розповідали, усі переглядаються, чи підводитися, коли увійде Віктор Фьодоровіч. І усі підводяться! І це інтелігенція! А хто повинен їм показати своє ставлення? Слід показати, що це ненормально, що це хунта. Щоб вони замислилися, що не все так просто. Не попускати їм! Не виявляти поваги. У вас немає мера, а цей секретар... Минулого Великодня зайшов до знайомого народного депутата, а на столі – кольорове вітання від вашого секретаря міськради. Чого це він, не знаю за які гроші, надсилає привітання народним депутатам, які ніхто не читає? Бо йому хочеться показати, що він дуже важливий у цьому місті. Хто він такий, хто його обирав? І це слід показувати. Не вітатися. Стоїть десь – відійти. Вони повинні стати ізгоями.

"Пишу, як хочу..."

– "Пишу, як хочу, й усім до побачення", – сказали ви. З таким підходом на книжках не заробиш...

– Поетичною книгою ніколи не заробиш на життя. Прозовою – хіба якщо перекласти її на 10 мов і продавати у 20 країнах. Письменник, якщо він не автор бестселерів чи детективів, живе не лише зі своїх книг. Живе з того, що веде колонки, з гонорарів за виступи. У нас за творчий вечір ніхто не платить. На Заході за 40 хвилин читання отримуєш 400 євро.

А писати все, що хочеш, треба, щоб знайти себе. Наприклад, усі говорили, що нам потрібен великий історичний роман. Я як молодий письменник мав би подумати: "Ага, ось де моя тема. Залізу в історію, бахну щось. І чим гостріше буде, чим більш однобоко і не художньо, як у Василя Шкляра, тим краще". Тим більше галасу, проданих книжок. Тобто тільки-но ти починаєш тримати ніс за вітром – втрачаєш себе. А письменник цікавий тим, що через свою призму бачить світ трохи по-іншому. Тому "пишу, як хочу" – це не виклик читачеві. Хочеться бути собою, пройти свій шлях.

– Людям письменники здаються диваками: пишуть книги, якими не заробиш...

– Виглядає дивно, але… Кожна людина хоче бути щасливою і шукає свій шлях. Письменник – це той, хто розуміє, що це його. Йому подобається стукати по клавіатурі комп’ютера... Умовно кажучи, це його секс. Знайома дівчина сказала: "Боже, якби я сказала батькам, що зустрічаюся з поетом – вони за голову вхопилися б. Хто це такий і що він може у житті?" У сучасному світі олігархів, президентів поет – це вже не романтичний образ, як це було у XVIII столітті. Це вже лузер якийсь.

– Мрія кожного письменника – видати книгу за кордоном. Як вам вдалося це?

– В Україні важко видатися. Але я, чесно кажучи, улюбленець долі. Перша книжка вийшла на третьому курсі. Вже на четвертому курсі в мене був творчий вечір у Берліні.

З Австрією сталося так, що на фестивалі підійшов чоловік після читань. Сказав, що у мене така енергія, так читаю... Взяв переклади. Згодом запропонував видати книгу. Зараз готова до друку книжка польською. За рік пишу 10 віршів. Книгу оповідань писав три роки. Бо мені так йшло.

– Чи подібні ви до інших молодих, чи є академічною людиною...

– Я не академічна людина. Мав нагоду навчатися у докторантурах, академіях. Але у мене немає посидючості. Я плоть із плоті свого покоління. Закінчив військове училище, ріс без батька. Бачив життя дуже різним.

– А руками вмієте щось робити, крім писати...

– Працював продавцем і вантажником у студентські роки. А у військовому училищі навчився двох речей: стріляти і захищати Батьківщину. Я снайпер. Також навчили робити євроремонти, бо в училищі був ремонт, і то була чудова нагода злиняти з пар.

– І наприкінці... Що робити?

– Є така порада для письменників. Підсідає хтось і запитує: "Що це вас, п’ятьох, перекладають, а нас – ні? Ти не міг би нам сказати?" Я спочатку дивувався, бо не знав, що відповідати. І якось у більшій компанії письменницького традиційно-радянського середовища мене запитали агресивно: "Що це там лише ви? А чого справжню літературу не пускаєте на Захід? Ви нікому не кажете, що у нас є справжні поети, а не така лажа, як ви". А я їм серйозно: "Є видертий із зошита аркуш зі списком. Там є п’ять імен, ще можна дописати. І він ходить Європою... Коли хтось хоче, щоб його переклали, запитують про цей аркуш". І вони повірили. Людина, яка не має почуття гумору й адекватності, нормальною і щасливою не буде. Тому усім побажав би більше адекватності і почуття гумору. І працювати із драйвом, натхненням. 
Юлія Боднарюк

З ДОСЬЄ "МБ"
Андрій Любка – поет, перекладач і есеїст.
Народився 1987 року в Ризі.
Закінчив Мукачівське військове училище.
2009 року закінчив українську філологію Ужгородського національного університету.
Автор збірок поезій "Вісім місяців шизофренії" (2007), "Тероризм" (2008) та книжки прози "Кілер. Збірка історій" (2012).