Пам’ятаєте, як в однойменному фільмі героїня Шарліз Терон швидко міняє романтичні стосунки, поки нарешті не зупиняється на справжньому коханні? Українські меломани, образно кажучи, тепер також можуть відчути себе на її місці. Щоправда, оскільки у них апріорі не може бути моногамії, то й зупинятись на чомусь одному не випадає. Ну а як себе стримати, коли цього листопада до Києва та інших наших міст приїде цілий десант фірмових музикантів? Перші з них спустяться з єесівських небес на грішну і незбагненну українську землю 4 листопада в столичному клубі "Бінго", і будуть це німці з In Extremo.
Багато хто вже бачив нещодавнє нововведення різноманітних музичних фестів – вогняне шоу. Іноді серед приборкувачів гарячої стихії трапляються справжні віртуози. Так от, хлопці з In Extremo легко їх обходять, примудряючись водночас із полум’яними вихилясами грати рідкісну суміш важкого року з фольком. На сцені аж сім кремезних здорованів (головний із них називає себе Останнім Єдинорогом), які, крім звичних гітари, баса і барабанів, вправляються з такими екзотами, як шалмей, цистра, нікельхарпа, ліра, волинка і зовсім, на перший погляд, не рокова арфа.
In Extremo відомі оригінальними переробками старовинних європейських народних "хітів": приміром, середньовічної скандинавської балади Herr Mannelig, що подає трагікомічну історію нещасливого кохання тролихи до цнотливого лицаря. Співають "екстремали" і щось зі збірника вагантів ХІІІ століття Carmina Burana. Гадаю, саме в цьому перевтіленні у мінезінгерів та мандрівних акторів і полягає сутність існування їхнього гурту. До речі, музиканти не лише талановито переробляють фольклор, а ще й з не меншим успіхом творять власні речі. Переважно це німецькомовні пісні. Не дивно: Rammstein уже давно і кардинально змінив несприйняття мови Гете в музиці.
Ех, шкода, що у нас не середземноморський кліматичний пояс. Інакше біля клубу "Бінго" гості міста могли б розбити наметове містечко. Бо який сенс повертатися додому, коли вже за три дні після німців, 7 листопада, там заплановані інші закордонні таланти – Anathema (на фото).
Здавалося б, ці грізні чолов’яги з майже московсько-патріархальною назвою ані Бога, ані чорта не бояться. А тим часом що було – загуло. Так, брати Кавана, які 1990-го заснували Anathema, у перші кілька років справді всіляко загравали з нечистим у текстах, нещадно потрясаючи хаєром під свій дум-дет. Але пішов їхній оригінальний вокаліст, і гурт тишком-нишком перетворився ледь не на новітній Pink Floyd: де той гроулінг і подівся! За вокал взявся Вінсент Кавана, і тепер групу, замість анафеми, можна хоч канонізувати – настільки незлобивою, чистою і проникливою стала їхня музика. Втім, ліричніше не означає гірше. Я розумію, що детстери старої школи вже давно, даруйте, забили на цих "відступників", але справжній митець і не має особливо перейматися тим, як він виглядатиме в чиїхось очах. Якщо, звісно, його передусім хвилює мистецтво, а не гаманець.
Можливо, аби ще раз підкреслити своє нове звучання, Anathema цього вересня випустила майже новий альбом Falling Deeper (падаючи глибше). Майже – бо це оркестрова переробка їхніх пісень дет-думової епохи. Все вийшло в руслі останніх років: прогресивно, атмосферно, сльозогінно. Тобто рекомендовано для прослуховування.
Нарешті, третій – найвагоміший – учасник листопадового зорепаду: Whitesnake. А що, власне, змінилося від того часу, як ми два роки тому про них писали? Та ніби і нічого. Крім того, що, залишаючись вірним собі, містер Кавердейл укотре перекроїв склад гурту імені себе, замінивши одразу трьох музикантів: басиста, барабанщика і клавішника. З новими рекрутами – Майклом Девіном, Брайяном Тічі і Брайяном Руді відповідно – він записав ще один абсолютно новий альбом Forevermore (навічно). Я б сказав, що платівка вийшла навіть кращою за аж ніяк не сіру попередницю. Особливо вдався однойменний епік, притриманий на самісіньку коду. Власне, цей "вічний" доробок Кавердейл із братчиками і їде представляти своїм українським поціновувачам. Крім Києва, де Whitesnake відіграє у вже звичному Палаці Спорту 13 листопада, "біла змія" проповзе також майданчиками Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя та Одеси.
А наостанок згадаємо ще раз кіношну героїню Шарліз Терон – Сару. Вона ж не лише від фізіологічних потреб чи стервозності міняла коханців. Просто через невиліковну хворобу в неї не було часу на тривалі стосунки. Ось і ми – через останні політичні події – можемо також незабаром не мати часу на зустрічі із західною музикою. Відтак, поки є шанс побачити бодай когось, крім незмінно запліснявілих гостей Яна Табачника, гріх його марнувати.
Дмитро АНТОНЮК
