Чимало українців за останні роки познайомилися ближче з Туреччиною. Принаймні – в її готельно-курортному вигляді. Чого не скажеш про турецьку літературу, яка – можливо, за одним винятком – залишається для нас не надто знаною. А шкода, бо в літературі цій є письменники, справді варті того, щоб їх читати. Наприклад, Більге Карасу – зачинатель турецького постмодернізму, лауреат багатьох премій і нагород (зокрема Pegasus Prize for Literature), визнаний мудрець і "найважчий автор, який пише турецькою мовою".
Минулого року "Фоліо" видало українською роман Карасу "Сад спочилих котів". За цією загадковою назвою ховається низка оригінальних казок, об’єднаних авторською розповіддю про підготовку до таємничої та смертельної гри в "живі" шахи. Участь у ній беруть гості міста і корінні жителі, переодягнені у спеціальні костюми й поділені на "Зелених" та "Фіолетових". Кожен із учасників озброєний і небезпечний. Гросмейстером дійства є мер, який не лише керує грою, але й визначає її фінал.
Водночас автор пропонує читачеві самотужки вирішувати, доки триватиме оповідь та яке завершення вона матиме. Разом із Більге Карасу ми можемо вирушити на пошуки рідкісної квітки альсаламандри, від пелюсток якої на людину чекає здатність говорити тільки правду, але й божевілля та смерть. Також письменник пропонує відвідати дивний острів, який постійно росте і зрештою гине у морській глибині; помандрувати разом із малим чудовиськом за пазухою, яке роками живиться тілом свого власника; відвідати місто Сазандере, куди не їздять автобуси, тощо.
Є у книзі і "їжак-наме" – епічний твір, написаний від імені їжака, який подорожує світом у пошуках пригод, і притча у хемінгуеївському дусі про силу Моря й Любові "Вилов", і "Похвала крабові", центральною темою якої виступає мовчазне протистояння між юнаком Джюнейтом та крабом.
На що спроможна людська фантазія? Роман Більге Карасу власне і є однією з відповідей на це запитання: "На початку всього, усередині та в кінці стоїть уява людини, котра приборкала свого звіра. Довкола цієї уяви все зосереджується, упорядковується, живе та розгортається".
Не бракує оригінальних вигадок і творам іншого турецького письменника. Точніше, не іншого, а єдиного більш-менш знаного у нас – лауреата Нобелівської премії Орхана Памука. Його романи перекладені сорока мовами, зокрема чотири – "Сніг", "Мене називають Червоний", "Біла фортеця" та "Музей невинності" – вже побачили світ українською. Автор бере активну участь у суспільно-політичному житті своєї країни і не боїться висловлювати власну думку. Його погляди на становище курдів у Туреччині й вірменський геноцид 1915 року значно розходяться з офіційною позицією влади, тож протягом тривалого часу письменник зазнавав різних утисків на батьківщині. Поряд із виходом за межі традиційних реалістичних канонів саме здатністю до бунту і пояснюється успіх Орхана Памука на Заході.
Щодо роману "Музей невинності", то в ньому йдеться про трагічне кохання між тридцятирічним чоловіком Кемалем Басмаджи та вісімнадцятилітньою Фюсун. За жодних обставин герої не можуть бути разом: він – із багатої родини, а вона працює продавчинею. До того ж Кемаль заручений з дівчиною зі свого оточення. Дізнавшись про це, Фюсун назавжди йде з його життя.
Але Кемалю не так просто відпустити кохану: впродовж довгих дев’яти років герой берегтиме пам’ять про Фюсун, шукатиме з нею зустрічі й прагнутиме її повернути. Та з часом дівчина втрачає будь-які почуття до чоловіка й не бажає з ним зустрічатись. Єдине, що залишається герою – зберегти її особисті речі, щоб потім на самоті насолоджуватися ними, згадуючи минулі часи. Ця колекція викликає осуд і кепкування у вищому світі Стамбула, але Кемаль не надто переймається його думкою. У момент, коли шанси повернути кохану втрачені, герой навіки замикає власне серце у створеному музеї. Таке обожнення має дещо патологічний характер, але водночас і найдужче інтригує.
Роман "Музей невинності" – це свого роду гімн нещасливому коханню обсягом понад 600 сторінок. Проте найцікавішим у ньому все ж залишається спосіб оповіді. Читачеві не завжди вдається відразу зрозуміти, хто ж у цю мить веде розповідь. Чи це тридцятилітній Кемаль, який поспішає на побачення з Фюсун? Чи головний герой наприкінці свого життя, коли все вже відбулося? Чи сам автор, який фіксує цю любовну історію? Загадки залишаються нерозгаданими, а переживання – такими ж актуальними. Саме ці таємниці й збагачують скарбницю турецької літератури, з якої так цікаво черпати знання і нам.
Лілія ШУТЯК
