На Прустову сторону

Один із найбільших психологічних комплексів української літератури пов’язаний з відсутністю у нас Нобелівського лауреата. А дарма. Бо хоч у системі профанних цінностей Нобелівська премія вважається чимось дуже престижним, жоден із трьох найвпливовіших у світі модерністів її не здобував. Про Франца Кафку і Джеймса Джойса я вже колись писав. Сьогодні нарешті – Марсель Пруст.

Якщо ми – молоді, здорові і в глибині душі все ще не віримо у власну смерть, то читати Пруста нам зарано. Як жоден інший з відомих мені письменників, Пруст вимагає від читача зрілості. Зокрема – тієї зрілості, яка дозволяє нам усвідомити, що життя – це за будь-яких обставин процес втрачання часу, тож немає нічого страшного в тому, щоб витратити два-три місяці на читання кількох тисяч сторінок майже безсюжетного роману, всі події якого, скажімо, Василь Стефаник міг би запакувати в одну невеличку новелу.

Навіть не уявляю, як дають собі раду з Прустом наші викладачі зарубіжної літератури. Основні теми творчості Пруста наших студентів зазвичай не хвилюють, а з усієї його біографії зовнішній інтерес можуть викликати хіба що численні гомосексуальні кохання. Решта – це виявлена у десятирічному віці астма, необхідність постійного лікування, машкара салонів, згодом в’їдливо змальована в романі, і неймовірні для "діяльних" людей дози музики, живопису, філософії та літератури, які Пруст поглинав до самої смерті.

Ну і, звичайно, письменницька праця. Почавши замолоду з літературних забавок, Пруст на останні тринадцять років життя засів за безпрецедентний твір, який ми (українці – в перекладі Анатоля Перепаді) сьогодні знаємо як "суб’єктивну епопею" в семи томах "У пошуках утраченого часу". За словами Прустової служниці Селести Альбаре, якось навесні 1922 року він сказав їй: "Знаєте, минулої ночі сталася неабияка подія... Минулої ночі я поставив крапку. Тепер можна й помирати". І за кілька місяців помер.

Смак

Не завжди так було, але нині Пруст у французькій літературі слугує незаперечним взірцем вишуканого стилю й аристократичного смаку. Смак цей виявляє себе і в проникливих роздумах про мистецтво, якими густо пересипана його "епопея", і в умінні подавати "слизькі" теми без слизького натуралізму, і в послідовному униканні давно замучених літературою загальних сцен і фраз. Як говорив сам автор: "Жодного разу жоден із моїх персонажів не зачиняє вікон, не миє рук, не надягає піджака, не промовляє формул вітання. Якщо в цій книзі є щось нове, то саме це".

Втіленнями авторського розуміння мистецтва у Пруста виступають вигадані (а точніше, значною мірою зібрані з реальних улюблених митців) художник Ельстір, композитор Вентейль та письменник Бергот. Крім того, в романі присутній персонаж на ім’я Сванн (себто лебідь) – "альтер его" автора – як і сам Пруст, буржуа за походженням і аристократ за вихованням та естетичними смаками. Сванн такою мірою закоханий у велике мистецтво і цінує його настільки вище від "буденного життя", що навіть одружується з явною ідіоткою і шльондрою Одеттою лише через її подібність до Сепфори з відомої фрески Боттічеллі.

Але ось який парадокс. Хоча, може, й не парадокс, а навпаки – доказ нездоланної прірви між літературою і життям. Одне слово, був у Пруста коханець Агостінеллі. І записався цей Агостінеллі, взявши собі прибране ім’я Марсель Сванн, до авіаційної школи, і під час тренувального польоту загинув. А тим часом Пруст саме того фатального дня, ще не знаючи про катастрофу, вислав своєму "Сваннові" листа, в якому серед іншого написав, що купив літак і тепер збирається вигравірувати на ньому сонет Стефана Малларме "Лебідь"... І як після такого "уроку життєвого смаку" дивуватися все численнішим, на щастя, цвинтарним нагробкам з увічненими на них братками в оточенні вілл, хрестів і "мерседесів"?

Час – пам’ять – література

Але повернімося до речей важливіших. Як зрозуміло з назви Прустового роману, центральною проблемою у творчості письменника був час. Тобто категорія, вплив якої відчувають на собі навіть найпримітивніші істоти, але чітко й переконливо сформулювати, чим він є, не можуть і найбільші філософи. Як писав Святий Августин, "що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю". Втім, після напружених і трохи багатослівних роздумів Августин доходить висновку, що єдиним місцем, в якому ми можемо вимірювати час, є наша душа. Але відбувається це опосередковано: речі і явища проминають, залишаючи враження в душі, і ось уже з цими враженнями (а не безпосередньо з речами і явищами, не кажучи про сам по собі час) ми більш-менш можемо дати собі раду.
Якоюсь мірою подібною до августинівської є і прустівська концепція часу. Циклічний час давніх міфологій (наприклад, індійської) не містить у собі трагізму: через якийсь мільйон років усе повернеться, тож особливо тужити за минулим немає сенсу. Інша справа – юдео-християнська "стріла часу", яка летить у заданому Богом напрямку і рано чи пізно досягне апокаліптичної мети. Не вірячи у циклічне "вічне повернення", Пруст водночас не може змиритися і з безповоротною "стрілою". Відповідно, він шукає можливість прожити втрачений час бодай ще один раз. Не надто дивне бажання для того, хто через посилення хвороби мусить проводити дні і ночі в кімнаті, оббитій зсередини корковим деревом.

Прожити ще раз – означає ще раз відчути у всій повноті те, що було й минуло. Інакше кажучи – торкнутися тих вражень, які зберігає в собі наша душа і про які писав Святий Августин. Зусиллям розуму досягти цього неможливо. Допоміг випадок, який власне і став справжнім початком роману. Розмочений у ложці чаю шматочок мадленки (тістечко таке, "сформоване ніби з допомогою жолобкуватих скойок молюсків"), торкнувшись піднебіння письменника, запустив процес ненавмисних, інстинктивних спогадів про дитинство, тітку і ціле містечко, в якому малий Марсель проводив канікули і пригощався мадленками з чаєм.

Інстинктивна пам’ять, яка спрацьовує від зустрічі із забутими свідомістю, але надійно збереженими на глибших рівнях психіки речами, стає для Пруста основою "творчого методу". А записані завдяки їй і лише впорядковані та "покращені" розумом спогади поступово розрозстаються до епопейного за обсягом, але суб’єктивного за способом бачення й оповіді роману.

Чи роботу над таким романом серйозно можна вважати другим проживанням власного життя? Маючи змогу вибирати – насправді повернутися в часи і місця свого дитинства чи лише написати про них – мабуть, кожен би вибрав перший варіант. Ось тільки вибір у нас зовсім інший: робити або так, як Пруст, або ніяк.
Олександр БОЙЧЕНКО