Лемко, спадкоємець Лема

Хоча насправді Ілько Лемко не пише наукової фантастики. Жанр, який, сподіваюся, забезпечить цьому автору чільне місце в сучасній українській прозі, – за визначенням реалістичний: спогади. Станіслав Лем одного разу також написав книгу спогадів про своє львівське дитинство і назвав її цілком по-львівськи – "Високий Замок". Тут лінії перетинаються: Ілля Семенов, львів’янин, прибрав собі письменницький псевдонім Ілько Лемко не тому що походить із лемків, а тому що шанує львів’янина Станіслава Лема. Це здогад, не більше.

Всесвітньо знаний польський фантаст жодного разу не відвідав свого рідного міста після того, як змушений був його покинути. Не хотів розчаруватися. А феномен Ілька Лемка просто не зміг би явитися на білий світ, якби Галичина разом із Буковиною і Срібною Землею не опинилися під владою совітів. Після Другої світової, як відомо, відбулися помітні переміщення вцілілої людності. Батько Ілька, фронтовик-герой, переїхав разом зі своєю матір’ю з Києва до Львова, отримав помешкання в будинку №10 на вулиці Лисенка, де до війни мешкала єврейська сім’я. Колишніх мешканців знищили нацисти. Після них залишилося чорне піаніно. Ілько народився 9 липня 1951 року й отримав у спадок фантастичне місто, яке не втомлюється досліджувати усе своє життя. Про це – у його книзі "Сни у Святому Саду".

Святим Садом називали монастирський сад за костьолом Кармелітів у Львові (тепер греко-католицька церква архистратига Михаїла), в якому радянська влада влаштувала продуктовий склад. Приміщення монастиря було перетворене на гуртожиток поліграфічного технікуму. Хлопці, які виростали на вулиці Лисенка, потрапляли в сад просто з внутрішніх двориків своїх будинків і опинялися ніби в іншому вимірі міста. Там вони "тусувалися", встановлювали різні хлоп’ячі рекорди, привчалися споживати солодкий шмурдяк, сперечалися про музику, росли і врешті-решт заснували Республіку Святого Саду і рок-групу "Супер вуйки".
Ілько Лемко оповідає неквапно, охоче відступає від магістральної лінії, щойно трапляється нагода. У книзі він сам про себе пише в третій особі, перейменувавшись на Мілька Гуцула (псевдо Омеляна Романова). Спогади перемішуються з портретуванням родичів, сусідів і приятелів Мілька, екскурсами в історію Львова й окремих його вулиць та будівель. Оповідь переривається записаними і чітко датованими снами Мілька, які той трактує як зворотній бік дійсності. Для сновидця час не має значення, може переносити Мілька в минулі роки, зіштовхувати з померлими друзями, які у снах виявляються живими. Більшість снів наснилася йому вже після 2000 року, коли автор працював програмним директором на "Радіо Люкс FM", а потім очолив сектор зовнішньої промоції Львова у Львівській міськраді.

На відміну від автора, Мілько не обіймає відповідальних посад. Автор наче намагається уникнути описів нав’язаних суспільством моделей поведінки, натомість щедро реставрує асоціальні прояви волевиявлення своїх персонажів. Найскандальніші з них – цілком раблезіанські: хто вище сикне, хто далі плюне, хто швидше вип’є пляшку вина... Хлопці наголяса грають у футбол, шокуючи діцвчат-селючок з гуртожитку поліграфічного технікуму, знімають червоні прапори з урядових установ, змагаються в наслідуванні голосу тодішнього керівника держави Льоні Брежнєва. Деякі їхні розваги, як-ось спускання на трамвайну колію шин зі сходів костьолу Кармелітів, – небезпечні для вуличного руху і тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Та з другої половини 1970-х років почався рок-н-рольний період тусовки Республіки Святого Саду. Ілько Лемко як справжній хроніст (недаремно ж має диплом історика) чітко фіксує дату першого виступу "Супер вуйків" – 4 травня 1975 року. Мілько став музичним керівником і соло-гітаристом гурту, його друг Монах – вокалістом і ритм-гітаристом, молодший на рік Казус Беллі – першим бас-гітаристом, а син репатріантів з Аргентини Хуан-Карлос Коцюмбас – бубністом і вокалістом. Були ще й інші учасники. "Супер вуйки" не намагалися скласти конкуренцію філармонічним вокально-інструментальним ансамблям. Вони заповзялися "один до одного" копіювати хіти заборонених в Радянському Союзі західних рок-груп і виконували їх переважно на танцях у клубах і школах. Ефект первищив усі сподівання: "Супер вуйки" стали кумирами молоді. В їхньому репертуарі звучало й трохи власних пісень, та оригінальна творчість не була для них визначальною.

Ось тут, як на мене, і починаються проблеми. Група після себе фактично нічого не залишила, крім назви і гасла "Срав пес". Хлопці на свій страх і ризик порушували офіційні заборони, але недооцінювали оригінальну творчість. Простіше було відтворити пісню Deep Purple, ніж спробувати створити щось на тому самому рівні. Мілько Гуцул вважав, що змагатися з фірмовими групами абсурдно. В такому разі абсурдними виявляються і всі інші спроби модернізації України. Нам залишається копіювання. А в цивілізованому світі така діяльність називається піратством. Проте сама книга Ілька Лемка, голосно названа романом, нічого не копіює і завдяки цьому вихоплює з пасток всепоглинаючого часу риси першого українського рок-н-рольного покоління.
Віктор НЕБОРАК