Український режисер вірменського походження – так каже про себе Роман Балаян. 15 квітня йому виповнилося 70 років. Тридцять із них його кличуть до Москви, пропонуючи житло, гроші на кіно і всілякі блага за умови зміни громадянства. Та впертий український вірменин чи вірменський українець відмовляється. Відмовився навіть у важкі 1990-ті, коли йому зателефонував нині покійний Олександр Абдулов і сказав, що уже домовився із заступником мера про гарну квартиру в престижному районі Москви. "Ти вибачся за мене перед цим чоловіком, – відповів Балаян. – Але я чудово живу в Києві".
Актор за блатом
Перше знайомство Романа Балаяна з Україною було заочним. Він навчався у Єреванському театральному інституті, коли на натурні зйомки до Вірменії приїхала група з кіностудії Довженка. Більшість акторів, які були там задіяні, дуже важко переносила умови високогір’я. Тому з місцевих студентів-артистів їм підбирали дублерів. Балаян, щоправда, студіював режисуру, але його потилиця також підійшла.
Дуже потужне враження справив на молодого Балаяна керівник тієї знімальної групи – український режисер Тимофій Левчук, який потім, вже у Київському інституті ім. Карпенка-Карого, став його педагогом. Великий, як гора, він якраз зовсім не потерпав від складних природних умов і залюбки дегустував місцевий коньяк. Мабуть, Левчук втілював той ідеал режисера, який Роман вималював собі, коли ще працював актором у Степанакертському театрі. Його взяли до трупи без освіти, за блатом, на масовку й маленькі ролі. Але навіть із найменшими він впоратися не міг – щось невиразно шепотів зі сцени. Тоді двадцятирічний юнак зрозумів, що актором найімовірніше йому не стати, і водночас звернув увагу на професію режисера. "Сидить собі такий пан, всіма командує, всі навколо нього бігають… Це для мене професія", – подумав Роман.
До речі, самоіронія – одна з найвиразніших рис Романа Балаяна. Коли йому кажуть, що не виглядає на свої 70, він відповідає, що це від невеликого розуму. Бо, мовляв, старіють швидко ті люди, які багато думають. Він відверто розповідає, яким безвідповідальним і легковажним був у молодості, як довгі роки жив на утриманні батьків і дружини. Так само щиро зізнається, що нині заробляє гроші на серіалах, які сам не дивиться, бо соромно (Балаян разом із сином мають власну продюсерську компанію). Він просто не намагається створити із себе жодного образу – ні складного артхаусного режисера, якого не всім дано зрозуміти, ні генія, який змушений заробляти на життя дешевими поробками. І навіть зі своєї впертої відмови від переїзду до Москви Балаян не робить декларації. Просто зміна громадянства неприйнятна для нього.
Кіно нудне, як життя
Роман Балаян зняв порівняно мало фільмів – всього одинадцять. Зазвичай такий доробок мають ті, для кого режисура – додаткова професія. Але в нього практично немає "холостих пострілів", прохідних і нецікавих робіт, якими грішать плодовиті майстри. Хіба що тільки дебютна стрічка, "Ефект Ромашкіна", не зовсім вписується у рівномірну та красиву фільмографію Балаяна. Він соромиться цього фільму і радіє, що його свого часу заборонили з ідеологічних міркувань. Втім, багатьом глядачам та навіть критикам сподобалася вельми своєрідна сатира на масову культуру (уявіть: 1973 року вона вже існувала!).
Зате наступні твори Балаяна просто-таки бездоганні. І хоч самоіронічний режисер каже, що знімає нудне кіно, це, звісно ж, невеличке кокетство. Нудного в них не більше, ніж в реальному житті. Тут, можливо, і криється таємниця Балаянового і загалом усього "нудного" кінематографа: він не дає нам "концентрату" дійсності, коли події, яких вистачило б на кілька людських життів, відбуваються з героєм за тиждень, а в екранному виразі – за 20 хвилин. Чудова собачка Каштанка, якій геніальний Чехов вигадав сповнене пригод життя, у фільмі Балаяна здебільшого спить. Але ж саме так – без зайвої метушні – й плине життя наших чотирилапих друзів… Навіщо стільки "порожніх" епізодів у світлицях та дворі хазяйського дому в стрічці "Леді Макбет Мценського повіту" за твором Лєскова? Просто інакше ми не зрозуміли б, яким нестерпно нудним було життя Катерини Ізмайлової. У "Бірюку" за Тургенєвим більша частина екранного часу заповнена зображенням лісу. Та як інакше нам відчути світ головного героя? А скільки порожніх і начебто інтелектуальних розмов у найвизначнішій стрічці Балаяна "Польоти уві сні та наяву"! Тут і коментувати нічого – чисте життя.
Польоти наяву
Однак є винятки і в Балаяна. Нариклад, останній в часі фільм "Райські пташки" (2008). Такий собі, можна сказати, інтелектуальний екшн. Подій там з головним героєм відбувається не в міру багато, та ще й фантастичних, неймовірних. Знято це все у незвично динамічній манері. Водночас кіно цілковито "балаянівське", сповнене болю й співчуття. Події розгортаються в Києві та трішки у Парижі 1981 року. Свою передостанню роль тут зіграв Олег Янковський – незмінна після "Польотів…" "муза" Балаяна. Роль знакова для Янковського, адже тут він по-справжньому літає (на противагу героєві "Польотів…" Сергію Макарову) та ще посилається на барона Мюнхгаузена. А на головну роль пробувався усім відомий Славко Вакарчук. Балаян розповідає, що охоче затвердив би співака, але запланований знімальний період прикро збігся з гастрольним туром "Океану Ельзи". Тож молодого героя у "Райських пташках" зіграв Андрій Кузічев, якого Балаян відкрив під час роботи над попередньою стрічкою – "Ніч світла".
Саме "Райськими пташками" Роман Гургенович серйозно позиціонувався як український режисер. Це проявляється у дрібних деталях (нехитре іменне графіті, залишене героями на бетонній конструкції, написане українською мовою), музиці (в одному епізоді на літній сцені Марія Миколайчук співає "Прощаюсь, ангеле, з тобою", а "титрова" пісня – від "Океану Ельзи"), промо-кампанії (афіші й постери українською мовою). Озвучили фільм у двох варіантах – українському та російському. Балаян волів запустити у прокат українську версію, але йому сказали, що це буде вкрай некомерційно. "Напевно, так, – погодився режисер, – поки що…"
Оксана ДРАЧКОВСЬКА
