Заслужені артисти України Володимир і Марія Лобураки (дует "Скриня") якраз перебували з концертом у Запорізькій області.
- Ми поїхали 20 лютого. Бійці, які там перебували, радо нас зустріли, просили виконати їхні улюблені пісні. Здавалося, що все порівняно спокійно. Хоча вже тоді відчувалася якась тривога, – каже пані Марія. - А рано-вранці 24 лютого хлопці сказали, щоби ми швидко збиралися та їхали звідти, бо почалася велика війна. Більше нічого не пояснювали. Трохи налякані, ми сіли в бус і поїхали додому. Дороги вже були заповнені автівками. "Куди вони втікають? Скоро все закінчиться", -сказала я тоді оптимістично Володі. Але війна тривала. Ми почали займатися волонтерством, возили нашим військовим все необхідне. Продовжували їздити з концертами на передову, незважаючи на страх. І зараз їздимо, бо нас там чекають.
Про те, що почалася війна, директорка Центру соціально-психологічної реабілітації дітей Жанна Янчук дізналася вранці з новин і одразу поспішила до своїх вихованців.
- Застала розгублених працівників і заплаканих дітей. Один хлопчик дуже сильно плакав і кричав: "Як моя мама? Вона жива?". Треба було заспокоїти всіх, подумати про безпеку дітей, якщо доведеться їх вивозити. Лякала невідомість, ми не розуміли, що відбувається, не знали, що робити, - зізналася пані Жанна. – У нас тоді було багато дітей, яких привезли на реабілітацію. Вирішили, що треба повернути їх батькам. Хоча ще чимало дітей залишилося, бо їх не було кому віддавати. Коли вперше пролунала повітряна тривога, повели їх у підвал. Потім обладнали там дві кімнати для старшої та молодшої групи. Поклали туди матраци, теплі ковдри. Під час тривоги, особливо вночі, я теж спускалася з дітьми у підвал, обіймала кожного, брала за ручку. Потім привезли 11 дітей з Маріуполя і Торецька. Вони розповідали, що чули вибухи, проїжджали через російські блокпости, бачили танки з буквою Z.
Про напад росіян чернівчанка Аліна Круглецька дізналася в передранкові години. Побачила репортаж з Борисполя – мер міста повідомляв про ворожий десант і обстріли.
- У ті перші дні та місяці війни нас об’єднувало бажання щось робити, діяти, не стояти осторонь. Тож ветерани органів внутрішніх справ, а серед них і мій чоловік, вирішили знову взяти в руки зброю і долучитись до захисту важливих стратегічних об’єктів, - розповіла пані Аліна. - На перше патрулювання чоловік заступив на свій день народження, вночі третього березня. А далі вдень він працював інженером з техніки безпеки на комунальному підприємстві "Спецкомунтранс", а вночі їхав із колегами на патрулювання по області. Десь так, як за двадцять років до цього довелось патрулювати тридцятикілометрову зону в Чорнобилі. В 2022 році ми наївно вірили, що війна – це ненадовго. І не знали, як насправді довго вона триватиме, скільки життів кращих дочок і синів України забере…
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
