Угорську літературу ми, ніде правди діти, знаємо погано. Передусім, очевидно, через брак перекладачів з надто екзотичної для нас мови. Тому кожне видання угорського письменника українською є для бібліофілів святом. А якщо ще й письменник трапиться хороший, то взагалі. Петер Естерхазі та Тібор Дері до таких, безперечно, належать. Обом діставалися різні літературні премії. Обоє користуються великою популярністю у себе на батьківщині та далеко за її межами. Тож час познайомитися з ними ближче і нам.
Один із зачинателів угорського та європейського постмодернізму Петер Естерхазі походить із давньої графської родини, в якій свого часу капельмейстером служив композитор Гайдн. Найвідоміший твір письменника – родинна сага під назвою "Harmonia caelestis" – заснований на реальних сімейних хроніках і позначений загальнознаними постмодерністськими рисами: інтертекстуальністю, фрагментарністю, мозаїчністю. Але зараз – не про цей твір, а про виданий харківським "Фоліо" роман "Жінка", який є спробою розтлумачити особливості світосприйняття "прекрасної статі". Представниць жіноцтва у романі – 97, що відповідає кількості розділів книги.
Як і слід було очікувати, загальний образ жінки вимальовується у письменника суперечливий: "Вона дуже розумна, – пише автор, – гостро метикувата, одначе пояснювати не любить. Їй або все зрозуміло, або ж його не існує". З одного боку, жінка в романі постає як метафізична особа, наділена особливими рисами, незбагненними для чоловічого розуму. З іншого – Естерхазі з дошкульною в’їдливістю описує ницість жіночої природи, її мінливість, а також звички й манеру поведінки. "Пришвидшеними кінокадрами протікає її життя, наше життя, – констатує письменник. – Ще не встиг з нею переспати, а вже думає про дитячий сміх". Або таке: "в парні дні тижня кохає, в непарні ненавидить, і кожного тижня намагається змінити моє життя".
Сам герой перманентно перебуває у стані любові-ненависті до своєї половинки (половинок). "Жінка. Вона зі мною так, як я з нею, – ділиться автор. – То кохає, то ненавидить. Коли ненавидить – я її кохаю, коли вона полюбить – я її не терплю". Зрештою, так і має бути. І, як радить письменник, іноді "просто треба дочекатися своєї черги".
Цікаво, що життя самого Естерхазі суперечить образу вмілого романного ловеласа та серцеїда. Подейкують, ніби він щасливо одружений і виховує чотирьох дітей. А роман "Жінка" – це просто апологія кохання, присвячена усім представницям протилежної автору статі: вродливим та негарним, огрядним і худорлявим, самотнім та одруженим, добрим і злим.
Подібним шанувальником жіночої краси є і Флоріш, головний герой роману Тібора Дері "Любий, бо-пер!..", перекладеного Лесею Мушкетик та виданого 2011 року в "Дорослій серії" видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". "Любий бо-пер!.." – це лірично-іронічна повість. У ній письменник розмірковує про незворотність старіння, а також зворушливо описує останнє платонічне кохання 70-річного письменника до власної невістки.
Тібор Дері – постать в угорській літературі легендарна: дадаїст і сюрреаліст, прозаїк, поет, драматург, перекладач, журналіст. Його дебютна – видана 1917 року – еротична повість "Лія" потрапила під суд за порушення норм моралі. За своє досить довге життя Дері встиг побувати і комуністом, і ворогом комуністичного режиму, діставши після поразки Угорської революції 1956 року дев’ятирічний (потім підпав під амністію) термін ув’язнення. Роман "Любий, бо-пер!.." вважають автобіографічним. Понад усе Дері боявся найгірших проявів старості, коли уже не зможе самотужки подбати про себе. Ось чому цілком логічною виглядає його відмова від їжі після перелому стегна, що врешті-решт і призвело до смерті.
Його герой Флоріш також боїться поступового "в’янення". Від моменту народження сина Тамаша герой дедалі частіше відчуває власну приреченість. Його друзі помирають, а подібність з ненависним тестем – зростає. Із появою в домі 17-річної невістки Каті відчуття немічності тільки загострюється. Щоправда, молода дівчина відразу прихилилася до старого письменника й постійно називає його "любим свекром". А той, у свою чергу, востаннє намагається покохати когось, нехай навіть платонічно. Лише після того, як Флоріш дізнається про вагітність невістки, він розуміє: його "молодість пішла назавжди".
Наприкінці роману Тібор Дері вустами свого героя дає настанови прийдешній генерації, яких вона зобов’язана дотримуватись, щоб досягнути в житті успіху. Зокрема Флоріш радить не економити, бо "ощадливість точить молоду душу, мов жучок". Друга порада полягає в тому, щоби ніколи не потрапляти на гачок Десяти заповідей. "За своїм смаком оберіть ті, яких варто дотримуватись", – радить старий письменник. Ніколи не засуджувати владу – "це може погано закінчитись!" Але найголовніше – відшукати гармонію між "скнарістю світу і безмежністю своїх жадань". Тоді можна навчитися жити в мирі зі своїми слабкостями. За винятком "незасуджування влади" з рештою порад можна погодитись.
Лілія ШУТЯК
