Вано Крюгер: «Полюбляю гратися з читачами»

Поет, філософ, вічний студент Києво-Могилянської академії і некрокомуніст Вано Крюгер завітав до Чернівців із презентацією збірки віршів. Називається збірка, м’яко кажучи, трохи незвично: "Ніжна посмішка Берії"...

– Навіщо ти виніс у назву поетичної книжки прізвище однієї з найогидніших постатей в історії колишнього Радянського Союзу?

– Пишучи поезії, я полюбляю гратися з читачами. Історична доля цього партійного лідера дуже незвичайна. Мені було цікаво взяти фігуру, табуйовану в обох таборах. До речі, моя збірка вийшла якраз на 111-ліття з дня народження Лаврентія Берії. Він був архітектором репресивної машини в СРСР, батьком радянської ядерної бомби, другою людиною після Сталіна, геніальним організатором. Але я ставлюся до нього відсторонено, як до історії, яку не заперечиш. Вважаю, що її потрібно залишити історикам, а не політикам.

– Ти позиціонуєш себе як некрокомуніст. Що це таке?

– Некрокомунізмом я називаю гру з мертвим радянським спадком. Мені цікаво бавитись з віджилою ідеологією, воскрешати старі міфологеми. Нині подібним ніхто не займається, а комуністичні партії – це суто буржуазні утворення, які беруть участь у виборах.

– Звідки таке захоплення комуністичними ідеями?

– Просто це ідеологія, яка оточує нас щодня. До нині вціліло багато пам’ятників старим вождям. Це менш притаманне західним містам та Києву, але на Півдні й Сході України повністю збережені зовнішні прояви монументальної пропаганди. Радянська топоніміка залишається навіть у назвах міст – Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Комсомольськ.

– Не виникало бажання вступити в комуністичну партію?

– Це був би хороший стьоб – отримати Шевченківську премію і вступити в компартію. Але сумніваюсь, що деякі мої вірші сподобалися б комуністам.

– Останньою книгою минулого десятиліття вважають "Кайфологію" двотисячника Павла Коробчука. Твоя збірка уже належить до покоління "двітисячідесятників". Чи відчуваєш між вами різницю?

– Насправді це все жарти. Незабаром світ побачать нові твори двотисячників Дмитра Лазуткіна, Олега Коцарева та інших. Про них уже можна говорити як про літературне явище, адже є певний масив текстів. "Двітисячідесятники" тільки починають видаватися. Наразі опубліковано три книги нашого покоління, чого недостатньо для критиків. Гадаю, повинно минути більше часу для того, щоб давати якісь оцінки.

– Вано Крюгер – це твій поетичний псевдонім...

– Так, моє справжнє ім’я – Іван Коломієць. Але можу сказати, що Вано Крюгер та Іван Коломієць – це дві зовсім різні особистості. Поет Вано Крюгер не має жодного стосунку до філософа й політолога Івана Коломійця, який друкується в "Критиці", "Ї", "Українській правді". Єдиний зв’язок між ними полягає у тому, що Вано Крюгер час від часу піарить статті Івана Коломійця в ЖЖ.

– Чим ще займається Іван Коломієць?

– Так само, як і Вано Крюгер, уже восьмий рік навчається у Києво-Могилянській академії. Це друга річ, яка їх поєднує. За цей час уже змінив три кафедри – філософії, культурології та політології. Але можу похвалитись, що мене не виганяли, я завжди йшов сам.

– Знаю, що ти працюєш над дисертацією…

– Так, тема моєї роботи "Генеологія постлібералізму". У дослідженні використовую методологію французьких постструктуралістів – Жана Бодріяра й Жака Лакана. Також це теорії Зигмунда Фройда та Славоя Жижика. Дисертація присвячена генезі сучасної ліберальної технології, яка нині перемогла у світі. Якщо у поезії я граюсь із мертвою ідеологією, то в науковій роботі пишу про панівну.

– А ще ти належиш до "Клубу мадрівних дяків", який існує при Києво-Могилянській академії. Що це за організація?

– Свого часу в нас із друзями виникла ідея зібрати вічних студентів та утворити своє товариство. "Клуб мадрівних дяків" має статут, членські внески. Я там виконую обов’язки секретаря. Щомісяця збираємося за вином та обговорюємо актуальні події сучасності, як було колись в античній Греції. Це клуб інтелектуалів. Маємо навіть професійне свято – День народження нашого великого попередника, вічного студента й мандрівного дяка Григорія Сковороди. Його філософія і стиль життя мені дуже близькі, хоча поки що не можу сказати, як він: "світ ловив мене, та не спіймав".
Лілія ШУТЯК