Лариса Денисенко: «Треба вчитись говорити простіше»

В останні дні осені на Буковину завітала письменниця, телеведуча, адвокат і просто чарівна жінка Лариса Денисенко. Зі своїми шанувальниками вона зустрілася у Literatur Cafе, де презентувала романи "Корпорація ідіотів", "Забавки з плоті та крові", "Кавовий присмак кориці", "Сарабанда банди Сари", а також книги для дітей про пригоди Лізи та Цюці П. Вдячні глядачі більше двох годин не відпускали пані Ларису, яка з радістю спілкувалася та роздавала автографи як дорослим, так і наймолодшим читачам.

– Пані Ларисо, ви займаєтеся і телебаченням, і літературою, і юриспруденцією, і модельним бізнесом. Коли знаходите на все це час?

– Такі запитання мені ставлять постійно. Просто я не знаю, як може бути інакше. Так склалося з самого дитинства. Вже тоді у мене було дисципліноване життя: співи в хорі, танці, заняття спортом і музикою. Навіть коли щось із того не подобалось, я не кидала заняття через почуття відповідальності. Зрозуміло, було те, що більше цікавило, і те, що менше. Мабуть, усе залежить від натури. Вона у мене жвава. Намагаюся усе помацати, відчути, спробувати, а потім не можу кинути.

– Чи існує в сучасній літературі поділ на елітарну і масову? Якщо так, то до якої ви зараховуєте власну творчість?

– Безперечно, такий поділ існує, бо ми не відрізняємося від світових літератур. До елітарної зараховую есеїстику. Все інше – література масова. Я пишу досить простою мовою, і людина, яка хоче відпочити, може знайти це у моїх текстах. Але так само і той, хто любить замислюватись, має можливість подумати під час читання. Врешті-решт, мої твори зовсім не розважальні.

– Нині модно всіляко піарити себе в Інтернеті. З цією метою українські письменники створюють власні сторінки у соціальних мережах і "живому журналі". Наскільки вам це близьке?

– Маю сторінку на facebook і протягом місяця отримую 20-30 листів від практично незнайомих людей. Іноді письменники-початківці надсилають щось подивитися. Коли можу, відповідаю. Поціновувачі моєї творчості також пишуть, але переважно це або подяки, або запитання щодо часу появи нових книг. На жаль, дуже рідко отримую цікаві листи – наприклад, про те, як змінилося життя людини після знайомства з моїми книгами. 1999 року я була першим "тисячником", який зареєструвався у живому журналі. Я фігурувала як правник, який має мережевих друзів і нічого серйозного ще не писала. На "фейсбуці" з’явилася тоді, коли мене знали як телеведучу, письменницю і публічну особу. В Інтернеті люди можуть звертатися за різним, тому я часто відфільтровую їх, як і в житті. Мені навіть досі незручно використовувати соціальні мережі як засіб піару, навіть дати посилання на інтерв’ю соромно. Передусім цікавлять ділові стосунки. Саме тут я знайшла фотографа і художника, яким збираюся допомогти опублікуватися.

– Протягом тривалого часу ви працювали на "1+1". Яким є нині українське телебачення?

– Про українське телебачення можна говорити так само, як про український політикум: вони мені чомусь схожі. Це домінування мертвонароджених шоу і розважальних програм. Таким є і наш парламент. Телебачення не може щось створювати, воно лише віддзеркалює суспільство. Глядачі задоволені тим, що їм показують, вони цитують серіали, знають, які шоу транслюють по ТБ. Такими є семеро з десяти українців. Інші троє або читають, або сидять в Інтернеті.

– У вас досить специфічна галузь роботи в юриспруденції, пов’язана з біженцями…

– Цим питанням я займаюся лише в Канаді. Воно мені цікаве через те, що я часто туди їздила і стикалася з такими проблемами. Але щоб отримати в Канаді ліцензію на практику, треба мати їхню освіту, а не європейську. Тому наразі маю дозвіл тільки на заняття певними проблемами, як, наприклад, тих-таки біженців. Натомість в Україні займаюся цивільними справами, пов’язаними з отриманням спадщини і розлученнями. До моєї компетенції входить також адміністративне право, але переважно це питання розподілу майна і сімейних чвар.

– Чи використовуєте свою юридичну практику як джерело художньої творчості?

– Поки що цього не робила, тому що з повагою ставлюся до адвокатської таємниці. Відчуття гідності не дозволяє так чинити. Історії моїх клієнтів стосуються лише їх, і я не беру на себе відповідальність розповідати про це іншим. Деякі клієнти навіть не знають, що я пишу романи. Вони сприймають мене лише як адвоката.

– Крім романів для дорослих читачів, серед ваших книг є і твори для малечі, наприклад, про пригоди Лізи та Цюці П. Які перспективи сучасної української літератури для дітей?

– Зараз багато хто починає писати для наймолодших. Як на мене, таку літературу творити легше. Щоправда, сучасні діти швидко дорослішають. Як вдалося Джоан Ролінг відчути цей процес, для мене є загадкою, певним містичним збігом. У дитинстві я обожнювала Всеволода Нестайка і його "Тореадорів з Васюківки". Нині більшість дітей уже не сприймає цей твір. Як правильно підібрати тему? Що їм буде цікаво? Важко сказати. Гадаю, треба вчитися говорити простіше.

– Знаю, що ви колекціонуєте фігурки равликів. Звідки таке захоплення і який експонат найцінніший?

– Для мене вони усі вартісні. Маю равликів ручного розпису різних майстрів зі Львова. Взагалі вважаю, що це якась галицька істота. Я почала збирати равликів, ще не знаючи, що це символ Львівського форуму книговидавців. Маю цікаві експонати з бронзи, дерев’яні з Австрії та порцелянові з Німеччини. Я не знаю, чому саме равлики. Вони парадоксально дивні істоти. Будиночок – це ніби земна куля, в яку можна сховатися. Равлик тягне її на собі, незважаючи на те, що це вкрай ламка та ілюзорна конструкція. Проте для нього ця хатка важлива. Равлики схожі на людей: такі ж зворушливі й наполегливі водночас.
Лілія ШУТЯК