Уже 36 років чернівчанка Євдокія Антонюк-Гаврищук працює в Чернівецькому краєзнавчому музеї. За цей час організувала на Буковині понад 200 музеїв, оформила десятки тисяч рідкісних експонатів. У своїй книзі "Музеї Буковини" описала 150 державних та громадських музеїв, до відкриття яких була причетна.

"Музей, як людина, має свій паспорт"

Коли ми зустрілися з Євдокією Іванівною, вона була заклопотана створенням чергового музею. Цього разу – поета Михайла Ткача, автора слів відомої "Марічки". Музей відкрили 26 листопада в селі Лукачани на Кельменеччині у батьківській хаті поета.

– Щоби написати історичну довідку для музею, маю перечитати всі твори Ткача, перевірити біографічні дані, – показує завалений книгами стіл пані Євдокія. – Робота музейника трохи схожа на роботу міліціонера. Вони однаково прискіпливо ставляться до людей та предметів. Щоправда, з різною метою. Я завжди прошу не дивуватися, що так детально розпитую про все. Роблю це не зі звичайної цікавості, а тому, що хочу дізнатися правду. Музей, як і людина, повинен мати свій паспорт.

Після закінчення історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту Євдокія певний час працювала вчителем. А потім прийшла до краєзнавчого музею. Зараз уже навіть не уявляє собі, що могла бути не музейником.

– Наш відділ єдиний в області опікується музеями краю. Ми надаємо консультації, виписуємо паспорти, – розповідає пані Євдокія. – На Буковині є дуже унікальні музеї. Наприклад, на Путильщині – музей Лук’яна Кобилиці, у Коболчині на Сокирянщині – музей гончарства, у селі Бабин – музей відомої оперної співачки Лідії Липковської, у Шепоті – музей прикордонної застави, у Вашківцях – музей Гараса, який розробив рідкісні орнаменти вишивок, у селі Бернове зберігають рідкісні ікони, які за радянської влади забороняли тримати у хатах. Їх вішали під самою стелею і прикривали хустками чи рушниками. У Стрілецькому Куті знаходиться єдиний в області музей археології, у селі Зеленів – музей природи. Є також музеї лісу, вишиванки, писанки… А в багатьох селах створили сільські музеї історії. Вони тримаються на фанатах, які готові віддати останню сорочку за цікавий експонат. Скажімо, таких, як Іван Топало зі Старого Вовчинця на Глибоччині, який поміняв свій кафтан на старовинну скриню. А коли відкривали музей гончарства у Коболчині, один чоловік подарував йому знахідки трипільської культури.

Євдокія Іванівна була ініціатором створення у Чорториї музею Івана Миколайчука. "До нас часто приходив його тесть. Із ним і завела мову про музей, – пригадує жінка. – Пізніше поїхала до Чорториї, поговорила з мамою Івана, порадилася з головою колгоспу. Місцеві майстри безкоштовно спорудили на подвір’ї будинок, де зараз знаходиться музей. Також мала велику радість від створення у Вижницькій школі-інтернаті музею Назарія Яремчука. У Чернівцях створювала музей історії освіти та музей надзвичайних ситуацій".

"Тут зібрано найвищу правду"

Євдокія Іванівна об’їздила майже всю Буковину, побувала у селах, де відкривали музеї. Часто вирушала у відрядження за свої кошти. Добиралася чим могла – автобусом, вантажівкою, лісовозом, підводою.

– Коли не було транспорту, доводилося йти пішки по сім-вісім кілометрів, навіть пізно ввечері, – зізнається жінка. – Навкруги ні душі – страшно. Така голодна, що аж чорні кола перед очима. Дивлюся, при дорозі горох росте. Залізла – і їм. А тут легковик зупиняється, виходить голова колгоспу і починає сваритися, що горох топчу. Довідавшись, хто я, посадив у машину, відвіз до села і нагодував. Бувало, зірву яблуко, грушу чи сливу – оце і весь мій обід.

Якось взимку оформляла районний музей у Глибоці. Приміщення не опалювали, було холодно, наче на вулиці. Руки відмерзають, а треба складати все і писати. Різне бувало за 36 років. Інколи так набридало, що хотілося покинути все. Але так любила свою роботу, що не змогла цього зробити. Мене завжди підтримувала моя сім’я – чоловік та діти.

Комусь може здатися, що в музеї нецікаво працювати, все ніби присипано нафталіном. "Насправді тут знаходиться найвища правда, – запевняє Євдокія Іванівна. – У музеях зібрано першоджерела про події, що відбувалися багато десятиліть і століть тому, знаних буковинців та чернівчан. Чим більше працюю, тим більше дізнаюся.

Ознайомлюючись з експонатами музею, вивчаю таким чином історію села чи людини. Я ніби проживаю їхні життя заново. І дуже тішуся, що мала можливість доторкнутися до їхньої таємниці. Інколи першою дізнаюся про найбільш сокровенне з життя відомих людей".

– На жаль, багато музеїв на Буковині нині зникають, – зітхає Євдокія Іванівна. – Наприклад, у Дубівцях на Кіцманщині закрили унікальний музей братів Руснаків. Будинок, де він знаходився, спадкоємці продали, а рідкісні експонати заховали у шафи. В Оршівцях ліквідували музей історії села, бо впала стеля. А це така багата етнографія! У Росошанах зник музей при­кор­донників. Хотілося б, щоби музеїв на Буковині було більше.

У Євдокії Іванівни є ще багато планів. Вона мріє створити музеї поетеси Анни Дущак, композитора Василя Михайлюка, вашківецької Маланки.

"Музеї – це скарбівні, які вбирають минуле і проектують його на майбутнє, – розмірковує пані Євдокія. – Доки існують ці витвори людських рук, розуму і таланту, доти ми народ. І це без пафосу. Не буде цієї культури – і нас як народу не стане. Тому ми повинні зберегти це для себе і для тих, хто прийде після нас". 
Надія БУДНА