Стенлі Кубрик – мабуть, єдиний кінорежисер у світі, фільми якого продовжують виходити після його смерті. Наприклад, "Штучний розум", знятий Стівеном Спілбергом, виплекав свого часу Кубрик: довго працював над сценарієм, "виношував" постановку. А незабаром розпочнуться зйомки фільму "Сновида на волі", запланованого Кубриком ще в 1970-х роках. Мріяв він також зняти грандіозну стрічку про Наполеона Бонапарта, власне кіно про Голокост, екранізувати "Маятник Фуко" Умберто Еко… Одне слово, ідей у цього митця було забагато для одного життя.
У кожній біографії Кубрика ви прочитаєте, що він народився у Нью-Йорку в єврейській родині. А Вікіпедія навіть повідомляє, що батько режисера походив зі Східної Галичини, а мати – з Буковини. Батьки зіграли значну роль у формуванні Стенлі Кубрика як творчої особистості. Вони особливо не сварили його за погані оцінки в школі, визнаючи, що навчання там – нудне. Батько подарував синові фотоапарат, а мати заохочувала його захоплення візуальними мистецтвами. Як наслідок, Стенлі вже у 17 років став штатним фотографом журналу Look. Відтак його захопило кіно, і він без жалю покинув свою престижну та високооплачувану роботу.
Акторів доводив до стресів і розлучень
З-поміж усіх американських режисерів Стенлі Кубрик завжди здавався мені найменш американським. І недаремно, адже другу, найбільш плідну частину свого життя він прожив в Англії. Переїхав до Лондона 1962 року, щоби працювати над екранізацією "Лоліти" Володимира Набокова. Там і залишився. Тим паче, що в ті часи британська кіноіндустрія володіла потужнішими технічними можливостями, ніж американська.
Це було дуже важливо для роботи над таким фільмом, як "Космічна Одіссея 2001". Знята 42 роки тому, "Одіссея" досі сприймається як сучасне кіно. Навіть спецефекти не викликають поблажливої посмішки у бувалих прихильників кінофантастики. Втім, це загалом характерно для фільмів Кубрика: вони не старіють не лише ідейно, а й візуально, технічно. Можна було б сказати, що вони випередили свій час, але точніше буде просто назвати їх класикою.
Згадаймо, наприклад, "Спартака" – найбільш костюмовану постановку Кубрика. Якщо порівняти цей фільм із обсипаним нагородами "Гладіатором", складеться враження, що зняті вони приблизно в один час. Цікаво, що сам Кубрик "Спартаком" не дуже пишався. Можливо, тому, що йому, тоді ще зовсім молодому і невідомому режисерові, не вдалося "зламати" виконавця головної ролі Кірка Дугласа. Адже той був не лише зіркою, а й продюсером стрічки і грав при цьому поганенько. Загалом же знущання з акторів було фірмовим стилем Кубрика. Під час зйомок легендарного жахливчика "Сяйво" він навмисне створив стресові умови для виконавиці головної жіночої ролі Шеллі Дюваль. Домовився зі знімальною групою, щоб ніхто не говорив акторці жодних компліментів про її гру і сам постійно критикував бідолашну. Все це робилося для того, аби на обличчі Шеллі постійно був непідробний вираз смутку і напруження. Добряче помучив Кубрик і зіркову пару Круз-Кідман у роботі над своїм останнім фільмом "Із широко заплющеними очима". Будучи нарозхват у Голівуді, зірки підписали так звані відкриті контракти – без визначеної тривалості зйомок. Тож у часи, коли особливо спритні актори встигають знятися за рік у трьох фільмах, Ніколь і Том на 400 днів виявилися прив’язаними до цього важкого проекту й одне до одного. Справа, як відомо, скінчилася розлученням.
Зробив красу символом жаху
Хоч би як мучив Кубрик акторів, та грають у його фільмах не лише вони. Грають інтер’єри, краєвиди, музика. Грають символи. В "Із широко заплющеними очима" дія відбувається напередодні Різдва, тож у кадрі часто з’являються прикрашені ялинки. Такі несучасні, немодні, але дуже гарні ялинки з різнокольоровими вогниками. Герої ж повсякчас ігнорують ці чудові різдвяні дерева – не наближаються і навіть не дивляться на них. Звісно ж, ялинка – символ сімейного щастя, від якого герої стрічки чомусь вирішили відвернутися.
У "Сяйві" символом жаху виступає… краса. Перші кадри фільму – величний і безмежний краєвид, який захоплює і водночас лякає. Не менш страшними видаються розкішні зали готелю, в якому розгортається дія. Режисер ніби переконує нас, що простір не врятує: втікати начебто є куди, але не від власного безумства.
Сповнений символів та витонченої естетики і найбільш скандальний фільм Кубрика "Механічний апельсин". Головний герой стрічки Алекс – ватажок банди молодиків, яка чинить насильство не заради грошей, а, так би мовити, задля "чистого мистецтва". І біле вбрання членів банди, і Алексове захоплення класичною музикою – відверта сатира на суспільство подвійних стандартів, у якому біле часто виявляється заплямованим чужою кров’ю.
Малкольм Макдауел – виконавець головної ролі у "Механічному апельсині" – сказав про Стенлі Кубрика, що якби той не став режисером, то міг би командувати військово-морськими силами США, позаяк тримає в голові все, "аж до купівлі шампуню", ніщо не проходить повз нього. Справді, кожен фільм Кубрика – наче величезна картина, складена з мільйонів пазлів: усе чітко підібрано і допасовано, рисочка до рисочки. Не те, що епізодів – кадрів випадкових немає. Навіть про можливий майбутній показ стрічки в неангломовній країні режисер дбав ще на етапі зйомок. Наприклад, у "Сяйві" фраза, яку божевільний Джек безліч разів друкував на машинці, була спеціальними дублями відзнята різними мовами: французькою, італійською, іспанською, німецькою… При цьому речення не просто переклали, а адаптували, підбираючи найбільш зрозумілу кожному народові ідіому. Зрештою, як і в усьому іншому, у питаннях дубляжу своїх фільмів режисер був дуже прискіпливим. Не володіючи іноземними мовами, він просто просив перекласти йому продубльований текст назад англійською. Відтак оцінював, наскільки викривлено зміст, і вимагав виправлень. Якщо ж десь такий контроль не вдавалося здійснити, наполягав, щоб його фільми йшли у прокаті з оригінальним звуком, а переклад – субтитрами.
Усе це можна було б сприймати як вроджене занудство чи педантизм, але в житті Кубрик таким не був. Він був справжнім богемним диваком, який вірив у прикмети, часто закохувався, не вмів вести світські бесіди. Просто він безмежно поважав свою роботу. Якось так і твориться класика.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА
