8 квітня минуло п’ять років, як на площі Святого Петра у Римі світ попрощався з Іваном Павлом ІІ
Про всяк канонічний випадок: подальший текст не має жодного стосунку до дискусії, яка з релігій чи конфесій є "істиннішою" і "єдиноправильнішою". По-перше, я не знаю. По-друге, навіть якби й знав (точніше, якби раптом вирішив, що знаю), то все одно, маю надію, не нав’язував би своїх поглядів нікому, бо, по-тр етє, чи не найбільше мене дратує, коли хтось намагається нав’язувати свої погляди мені. Особливо – погляди релігійного характеру. Відтак це не агітаційна стаття за католицизм, це просто одна з незліченних спроб подякувати людині, без якої наш світ був би ще гіршим, ніж він є.
"Мы тут им Папу Римского подкинули – из наших, из поляков, из славян", – співав Володимир Висоцький невдовзі після того, як 16 жовтня 1978 року кардинал Кароль Войтила під прибраним ім’ям Івана Павла ІІ зійшов на Святий престол. Навряд чи Висоцький здогадувався, що його жарт про "підкидання Папи" був не зовсім жартом. Відомо: з одного боку, Польща у колишньому соцтаборі мала репутацію найвеселішого барака. З іншого ж – поляки становили найзгуртованішу у цілій Європі релігійну спільноту. Підконтрольна Москві комуністична влада мусила зважати на цей очевидний факт, тож після смерті Сталіна пішла на компроміс, припинивши надто брутальні переслідування віруючих. За це примас Польщі кардинал Вишинський, перш ніж подавати тодішньому Папі прізвища кандидатів у єпископи, мав узгоджувати їх із владою. Зенон Клішко – так звали члена Політбюро і секретаря ЦК ПОРП, який на початку 1960-х після смерті краківського архієпископа Базяка власноручно заветував сім поспіль нових кандидатур. Восьмою Вишинський запропонував (не без заохочення з боку самого Клішка) кандидатуру Кароля Войтили, і її нарешті було затверджено. Таким чином, хоч би як абсурдно це звучало, Висоцький якоюсь мірою мав рацію: СРСР "підкинув" полякам комуністичну владу, а та, у свою чергу, вважаючи, що вибирає "менше зло", відкрила шлях до Ватикану майбутньому Папі Римському.
Чому так сталося? Очевидно, комуністи сприймали Кароля Войтилу за, так би мовити, не цілком священика. Молодий (йому тоді було 43 роки), спортивний (колись добре грав у футбол, а від альпінізму і швидкісних гірськолижних спусків, які доводили до передінфарктного стану охорону, не відмовився, навіть ставши Папою), актор (до прийняття сану), поет, драматург, вчений, викладач університету – такий релігійний діяч міг здаватися "народній" владі легким об’єктом маніпуляцій. І це виявилося, мабуть, найбільшою помилкою тієї влади: вже перший папський візит Івана Павла ІІ до Польщі у червні 1979 року з його закликом не боятися, з його відкрито проповідуваною теологією свободи "змінив обличчя цієї землі" і дав поштовх суспільним зрушенням, наслідком яких стало повалення комуністичного режиму в усій Центрально-Східній Європі.
З погляду новаторства і сміливості практичних рішень понтифікат Івана Павла ІІ був явищем абсолютно незвичним і немислимим у часи його попередників. Перший за 455 років Папа неіталійського походження і взагалі перший Папа-слов’янин, він також став першим Понтифіком, який прийняв у Ватикані англійську королеву і керівника СРСР (Горбачова), переступив поріг лютеранської церкви і синагоги, зустрівся з президентом ісламського Ірану і встановив дипломатичні стосунки з Ізраїлем, відкрив архіви Святої інквізиції і реабілітував Галілея з Коперником, публічно покаявся та попросив пробачення за гріхи католицької церкви і відвідав православні країни (першою була Румунія). Лише закордонних апостольських мандрівок Іван Павло ІІ здійснив 104, зокрема, як пам’ятаємо, 2001 року побував у Києві та Львові, де прочитав проповіді українською мовою (крім слов’янських, Папа вільно володів англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, португальською і, ясна річ, давньогрецькою та латинською мовами). А ще він передав під український греко-католицький кафедральний собор колишній костел єзуїтів у Перемишлі, чим вкотре підтвердив свій "імідж" апостола діалогу та порозуміння між народами, конфесіями і релігіями. Зрештою, свідченням нечуваного світового авторитету цього Папи і поваги до нього став його похорон, що стихійно переріс у наймасовішу церемонію в історії людства.
А тепер змінимо ракурс. Авторитет і повага – все це прекрасно, але це ще не любов. Натомість Іван Павло ІІ був Папою, якого любили – не як Папу, а як близького родича: наприклад, як дуже доброго і дотепного, навіть трохи "хуліганистого" дідуся, якого не гріх між собою майже по-дискотечному називати JP2. Проглядаючи в Інтернеті відгуки про Івана Павла ІІ, я серед іншого натрапив на таку характеристику: "Папа без комплексів". І усвідомив, що – поряд із вірою – "секрет" його сили полягав саме в цьому. "Комплекс, хоч би який він був, – говорив обізнаний з людською психологією Кароль Войтила, – демонструє брак справжності". Ставши Папою Римським, він не побоявся залишитися справжнім, тобто залишитися людиною, яка, зберігаючи бадьорість духу, страждає від хвороб тіла, із мало не дитячою безпосередністю радіє життю, огортає своєю добротою усі Божі створіння, любить гори, лижі і кремові тістечка, щиро прощає своїм кривдникам (аж до гебістського найманця Алі Агджі, після чиїх куль Іван Павло ІІ ніколи повністю не одужав) і щиро просить вибачення за власні помилки, хоч ніби – згідно з догматом – Папа вважається непомильним.
Окрема тема – почуття гумору Івана Павла ІІ, жарти і розіграші якого стали не менш характерною ознакою його понтифікату, ніж подорожі. Ось бодай кілька із сотень зафіксованих біографами прикладів. За вечерею Папа запитує запрошеного в гості священика, скільки тому років. "Шістдесят три", – лунає відповідь. "Е, – моментально реагує Іван Павло ІІ, – у Вашому віці, отче, я вже був Папою Римським". Або одна з найвідоміших відповідей на запитання журналістів, як він почувається: "Не знаю, я ще не читав сьогоднішніх газет". Або й такі – досить ризиковані як на Петрового наступника – дві історії. Перша: якось у літаку Папа відчув біль у животі. Лікар порадив випити келишок коньяку. "А на якій ми висоті?" – запитав Понтифік. "Десять тисяч метрів". – "Ні, не можу, заблизько до шефа". І друга: італійська черниця, яка подавала Папі до столу, попросила навчити її вітатися по-польськи. Іван Павло ІІ виконав її прохання, у чому незабаром змогли переконатися гості з Польщі. Сестра увійшла до їдальні зі сніданком і шанобливим тоном звернулася до Папи його рідною мовою: "Як справи, котику?"
Не знаю, чи припали подібні жарти до смаку, скажімо, всім членам Колегії кардиналів, але молодь – незважаючи на вельми консервативні позиції Івана Павла ІІ в питаннях віри й організації церковного життя – він своєю дотепністю, добротою і людською відкритістю завоював: за час його понтифікату католицизм прийняли близько 300 мільйонів осіб. Саме молоді були адресовані передостанні слова Папи Івана Павла ІІ на землі. Почувши, що до Риму приїхали помолитися за нього сотні тисяч молодих людей, Папа прошепотів: "Я шукав вас, тепер ви прийшли до мене, дякую вам за це". Після чого попросив відпустити його до дому Отця небесного. І пішов.
Олександр БОЙЧЕНКО
