Неперевершений стиліст Володимир Набоков говорив про себе: "Я американський письменник, народжений в Росії, здобув освіту в Англії, де вивчав французьку літературу перед тим, як на п’ятнадцять років переселитися до Німеччини. Моя голова розмовляє англійською, моє серце – російською, а моє вухо – французькою". Набоков видав за життя близько шести десятків різножанрових книг, але до масового читача достукався передусім скандальною англомовною "Лолітою", присвяченою інтимним стосункам між дорослим чоловіком та дівчинкою-підлітком. Помер письменник понад тридцять років тому, тож нових скандалів нібито ніщо не віщувало. Але скандал виник.

Як виявилося, наприкінці життя Набоков (щоправда, завуальовано) звернувся до теми інцестуальних стосунків у раніше невідомому романі "Оригінал Лаури (Насолода вмирати)". За визначенням автора, це "роман із ключем, де ключ утрачено назавжди". Скандальною є також історія публікації книги. Закінчити роман автор не встиг і в передчутті близької смерті заповів знищити 138 чернеткових карток. Проте його син Дмитро не наважився виконати (зате наважився порушити) батьків заповіт. У результаті маємо змогу ознайомитися з останнім твором Набокова, виданим "Фоліо" у двомовному варіанті: оригінальному англійському та українському перекладі Петра Таращука.

Головна героїня "Оригіналу Лаури", ім’я якої постійно змінюється від Флори – через Лауру – до Флаури, прагне знайти свою сутність, але їй це так і не вдається. Тому молода жінка залишається на роздоріжжі ідентичностей, де кожна наступна не залежить від попередньої. Дитя матері-балерини та батька-художника, який вмирає від "раку забуття", героїня не відчуває особливої прихильності до жодного з них. Огиду та зневагу викликає і вітчим Губерт, який торкається дванадцятилітньої Лаури із хтивим пожаданням. Виходячи заміж за підстаркуватого викладача експериментальної психології Філіпа Вайльда, жінка цінує не так свого чоловіка чи його інтелектуальні здібності, як славу і багатство, що загіпнотизували її.

Усе життя Лаура проводить "між потягами, літаками й коханцями", і поки вона втішається своїми любовними пригодами, Філіп Вайльд відчуває екстаз від поступового відмирання власних ніг. Кохання і смерть як два види насолоди стають центральними темами роману Набокова. У фіналі ж читач знаходить останню волю автора, виражену словами: "стерти, змахнути, зішкрябати, видалити, здерти, витерти, знищити". Залишається тільки здогадуватися, чого насправді стосуються ці рядки – подальшої долі роману чи самої Лаури.

1992 року премію імені Володимира Набокова отримав інший скандально відомий російський письменник Віктор Єрофеєв. Проте публіку пан Віктор шокує трохи відмінною від його улюбленого попередника тематикою. Українську версію роману Єрофеєва "Хороший Сталін" наш читач уже знає. А тепер в українському перекладі Василя Шкляра побачила світ і єрофеєвська "Енциклопедія російської душі", яка віддавна стягує в Росії на голову автора різноманітні погрози. Минулого року, наприклад, 19 викладачів Московського державного університету виступили з ініціативою заборонити цю книгу.
Що ж настільки крамольного побачили російські "патріоти" в романі свого співвітчизника? Сюжету як такого тут немає, та й на енциклопедію у традиційному розумінні цього слова він мало схожий. Твір складається з низки думок автора, цитат з російського фольклору та анекдотів, які так чи інакше висвітлюють аспекти життя "простого росіянина". Єрофеєв пише про все: про політику, економіку, культуру, історію та особливості соціального устрою. Він показує російську душу "без прикрас": з її любов’ю до насильства, злодійкуватістю, зловживанням алкоголем тощо. Для росіян "немає нічого ріднішого від блатного трафарету: убити, пограбувати, пропити й у шинку поплакатися про душу, про любов". "Нормальний стан росіянина – п’яний, – додає автор "Енциклопедії російської душі". – А перевірка горілкою – російський Страшний суд".

Єрофеєв розмежовує такі поняття, як росіяни, Росія та російська мова. "З росіянами, – пише він, – ще якось можна мати справу; з Росією не домовишся". І далі: "Якби в Росії не було російської мови, а розмовляли, наприклад, німецькою, то тут взагалі нічого б не було". Неодноразово Єрофеєв торкається і різноманітних літературних проблем, відносин між авторами та їхніми читачами. Попри любов до емігранта-Набокова, автору "Енциклопедії…" видається незрозумілою мотивація його співвітчизників, колег по перу, які покинули батьківщину: "Не можу зрозуміти тих письменників, які виїхали. Росія – рай для письменників. Але я ніяк не зрозумію читачів, які тут залишились. Росія – пекло для читачів".

Світ художніх образів у "Енциклопедії російської душі" не надто різноманітний. Поруч із американцем Грегорі, француженкою Сесіль, російськими силовиками Павлом Павловичем та Сашком найцікавішим, безперечно, є містичний Сірий, наділений надприродною силою, здатністю перевтілюватись та виживати у критичних ситуаціях. Багато хто відзначає подібність цього персонажа до нинішнього прем’єра Путіна, хоча насправді це радше "збірний образ Росії". Вірогідно також, що Сірий – це різновид нового Бога, народження якого Віктор Єрофеєв пророкує у ХХІ столітті. Одне письменник знає напевно: батьківщиною цього божества неодмінно стане його країна.

Лілія ШУТЯК