Відомий український письменник Володимир Вознюк відзначив своє 60-річчя. До поважної дати він видав книгу поезій, прози, спогадів та дорожніх есеїв "Між мовчанням і словом". А за збірку "Під небесами Чернівців", присвячену 600-літтю першої письмової згадки про місто над Прутом, йому присуджено престижну літературну премію "Князь роси" ім. Т. Мельничука. Тож 29 березня, саме в день 15-річчя з дня смерті видатного поета-в’язня, у літературно-митецькій вітальні "У родинному колі" Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка в урочистій обстановці Володимирові Вознюку вручено диплом, грошову премію і комплект "Буковинського журналу" за минуле десятиліття.

Цього дня музей зібрав багатьох шанувальників поетичного слова. Насамперед прибули лауреати цієї премії минулих років Борис Бунчук, Микола Рачук, Василь Шкурган, Тарас Григорчук, чернівецькі літератори Віра Китайгородська, Віктор Косяченко, Василь Васкан, Георгій Шевченко, працівники бібліотек, музеїв, журналісти.

Останніми роками, як зазначали промовці, Володимир Вознюк надзвичайно плідно працює як на літературній, так і на дослідницькій нивах. З-під його пера, крім уже згаданих збірок, побачили світ біографічно-краєзнавча монографія "Буковинські адреси Ольги Кобилянської", інтимна лірика "Відлуння твоїх кроків", за яку автор отримав літературну премію братів Лепких, книга дорожніх нотаток "Відкриваю Нідерланди по-українськи"…

Навіть звичайний читач з одного переліку може збагнути, як розширив письменник діапазон своїх літературних інтересів, який широкому загалові донедавна був добре відомий як поет і знавець творчості Ольги Кобилянської. Його потужне вторгнення у прозу, есеїстику, публіцистику, засвідчує про невичерпність таланту, про бажання спробувати себе у трохи іншій царині і засвідчити там свою вагому присутність. Бо все, створене ним, якраз і є тим сокровенним, на яке комусь не вистачає довгої життєвої ниви.

"Похвалився" Володимир Возюк і найновішою книгою "Між мовчанням і словом", яка щойно побачила світ. На часі – її презентація. Та трохи забігаючи наперед: чому все ж таки "між мовчанням і словом // переходять роки"? Сам поет відповідає так: "Але міра не в часі, // Міру чуєш в словах: // То завмреш, мов на пласі, // То злетиш, наче птах". До речі, це – один із ранніх творів, написаний у роки, коли саме поняття "слово" в українській поезії означало дуже багато: Бог, талан, покликання, навіть Україна, коли не хотілося опускатися до затертих за тих часів комуністичним режимом понять "Батьківщина", "Вітчизна". У такому контексті зрозуміле і "мовчання", і "слово". Та навіть стрімкий часоплин нічого не змінює в тонкій канві художнього одкровення. Тому й сприймаєш цю інвективу, як бажання у вибраному окреслити від вимовчаного не з власної волі до мовленого упівголоса, але переповненим бунтівною кров’ю серцем, щоби й завтра слово твоє не похитнулося, не зм’якло від часових руйнацій. І судячи з того, що письменник повертається до створеного давно, значить, іржа не вкралася в його рядки й слова, не зруйнувала крицеву міць і прозорість.(М. Лазарук)