Україна – не США, така моя думка. І ось чому. По-перше, на відміну від нас, вони опинилися на межі розколу не сьогодні, а півтора століття тому. По-друге, лінія цього розколу пролягала у них не між Заходом і Сходом, а між Північчю і Півднем (хоча причина була подібною: одна частина країни хотіла рухатися вперед до демократії, інша – назад до рабовласницького ладу). По-третє ж, у критичній ситуації американці обрали президентом Авраама Лінкольна і до сьогодні не можуть натішитися з мудрості власного вибору. Звісно, як у кожної живої людини, у Лінкольна були свої недоліки: він не ходив у черевиках зі страусової шкіри і не падав від курячих яєць, не читав Бебеля з Ахметовою, нічого не чув про українського поета Чехова і замолоду заробив собі нецікаве прізвисько Чесний Ейб. Зате він прочитав гори юридичної та історичної літератури, знав майже напам’ять Святе Письмо і вмів переходити від логічного аналізу дійсності до практичного синтезу корисних її складників. За два роки до свого першого президентства Лінкольн виголосив промову "Поділений дім", в якій доводив, спираючись на біблійну алюзію та елементарний здоровий глузд, що роздерта навпіл ідеологічним антагонізмом держава довго не протримається: або рабство буде скасоване на Півдні, або воно запровадиться й на Півночі, або вздовж берега річки Огайо постануть прикордонні стовпи. Як президентові Лінкольну – щоправда, ціною громадянської війни і власного життя – вдалося досягти максимального результату: фактично Роз’єднані Штати Америки стали нарешті Сполученими, раби – принаймні юридично – стали вільними людьми, американська економіка стала найдинамічнішою у світі, а сам Лінкольн перетворився у пам’яті народній на ідеал державного діяча. Ну і зокрема тому, на мою скромну думку, президенти мають трохи відрізнятися від великих тупих предметів.
Олександр Бойченко
