Всупереч стереотипам, які досі гніздяться в замріяних головах потенційних слов’янських наречених, французи на загал є нацією не надто романтичною. У кожному разі той-таки Романтизм вигадали не вони, і досягнення їхні у межах цього напряму виглядають на тлі німецьких чи англійських вельми посередньо. Натомість саме Франція стала батьківщиною новочасної – картезіанської – логіки і примудрилася не лише заснувати на принципах раціоналістичної філософії цілу систему мистецтва Класицизму, а й обґрунтувати цією філософією розумну доцільність абсолютної монархії. Одне слово, нудьга страшенна.
Страшенна, але не остаточна. Бо, на щастя, французькій культурі притаманна й цілком протилежна риса: поки одні французькі автори зі смертельно серйозним виразом обличчя намагаються переконати нас у непохитності своїх умоглядних конструкцій, інші у пориві веселого карнавального натхнення висаджують ці конструкції в повітря і перевертають світ догори ногами. Власне в цьому і полягає привабливість культури Франції: на кожного Декарта тут знайдеться свій Рабле, на кожну класицистичну драму – своя драма абсурду, на кожного Сартра – свій Борис Віан.
Взагалі-то статтю про Віана, 90 років від дня народження якого виповниться 10 березня, було б логічніше дати в наступний номер. Але, по-перше, в околицях 10 березня в Україні і так є кого вшановувати, а по-друге, дотримуватися формальної логіки, згадуючи цього "Сатрапа Колегії Патафізиків", означало б образити його пам’ять.
Тлум, який 27 червня 1959 року проводжав тіло Бориса Віана в останню путь, прощався передусім зі співаком, музикантом і "принцом сен-жерменської богеми". Нічого дивного: Віан справді був першокласним джазовим трубачем, учасником оркестру Клода Абаді, популяризатором новоорлеанського свінгу, Дюка Еллінгтона й Луї Армстронга, а також автором та виконавцем близько п’яти сотень пісень у всіх можливих і неможливих стилях. Однією з найвідоміших серед них (бо тимчасово забороненою за антипатріотизм) була пісня "Дезертир", написана на знак протесту проти французьких воєнних дій в Індокитаї.
Більш обізнані, очевидно, перешіптувалися на похороні про скандальні Віанові літературні містифікації, створені під псевдонімом "Вернон Саллівен" (складеним, до речі, також із прізвищ двох джазових музикантів). А справа була така: після Другої світової війни у Франції, крім моди на американський джаз, запанувала й мода на американську літературу. Читачі з розвинутим смаком захоплювалися Фолкнером чи Хемінгуеєм, читачі з недорозвинутим – кривавими романами так званої "чорної серії". Оскільки ж недорозвинутих громадян у будь-якій країні (навіть у Франції) завжди більше, ніж розвинутих, то попит почав виразно перевищувати пропозицію: американські письменники просто фізично не встигали задовольняти потреби французьких читачів. Тоді Віан вирішив трохи розважитися, а, якщо вдасться, то й заробити. Під ім’ям вигаданого американця він написав роман "Я прийду плюнути на ваші могили". Відвертий ідіотизм назви якнайкраще посприяв успіху у читача, а судові позови за "аморалку" дозволили суттєво збільшити наклад і, відповідно, гонорар. Відтак заохочений Віан-Саллівен написав ще три подібні підробки. Фінал цієї містифікаторської історії був менш веселим, але про нього згодом.
Тим часом згадаємо третю – кількісно найменшу на час похорону – групу шанувальників, яку становили родичі, друзі та кілька літераторів, зокрема – Раймон Кено, Жан-Поль Сартр чи Ежен Йонеско. Ця група не сумнівалася, що, ховаючи Віана, вона ховає письменника, адекватне визнання якого ще попереду. Сьогодні, коли, з одного боку, майже не залишилося людей, які пам’ятають Віанові живі виступи в клубах і на фестивалях (його вдова Урсула Кюблер померла місяць тому), а з другого, твори Віана видаються п’ятнадцятитомниками і входять до французьких шкільних та університетських програм, зрозуміло, наскільки мали рацію ті, хто в нього вірив.
Своєю чергою я не сумніваюся в актуальності як "патафізичної" поетики, так і "світоглядної основи" оповідань, повістей і романів (справжніх, ясна річ, а не "саллівенівських") Бориса Віана в умовах нинішньої України. Може, варто нагадати, що заснована 1948 року на честь "короля абсурду" Альфреда Жаррі "Колегія Патафізиків" – це тотальна пародія на незчисленні наукові, просвітницькі і всілякі інші товариства з усіма їхніми безглуздими ритуалами, доповідями й урочистостями. Пронизана гротеском і чорним гумором, патафізична творчість висміює "серйозне" і серйозно говорить про "дрібниці", руйнуючи в такий спосіб логічну картину світу, як, наприклад, в оповіданні Віана "Вовк-перевертень", де схильного до поетичної меланхолії лісового мешканця покусав озвірілий чоловік. Відтоді з вовком раз на місяць діються недобрі речі: він прибирає людську подобу, їде до міста, напивається і влаштовує скандали з мордобоями. Скажете, гра абсурдистської фантазії? Не знаю, не знаю. Принаймні в країні, де щось на кшталт Януковича обертається у президента, ця вовкулача історія видається не аж такою фантастичною.
Щодо світогляду. Віан перепробував у житті масу занять, проте залишився незмінним у своїй огиді до політики і будь-якої соціально спрямованої активності. Назвіть це ескейпізмом, втечею від дійсності або байдужістю до суспільних проблем, лише пам’ятайте, що важко хворий на серце Віан сформувався як письменник під час Другої світової війни, коли охоплений масовим психозом чужий навколишній світ, крім проливання крові під акомпанемент бляшаних барабанів, небагато міг йому запропонувати. Як, зрештою, і повоєнний – з його "патріотичною" тріскотнею і самовдоволеним пафосом переможців. Ні, такий світ Віана не цікавив, і він зосередився на світі домашньому, де панували любов, вишуканий смак, атмосфера казки і веселої гри, тобто все те, що ми бачимо, наприклад, у "Шумовинні днів" – за словами Кено, "найбільш проникливому з-поміж сучасних романів про кохання". І не лише про кохання: "Найважливіше в житті, – сказано в авторському зверненні до читачів, – ставитися до всього упереджено. Натовп, як відомо, зазвичай помиляється, а кожна людина зосібна завжди має рацію".
Біда однак у тому, що хоч би як людина плекала свою маленьку приватну територію, цілком захистити її від брутального вторгнення зовнішнього світу все одно не вдасться. Рано чи пізно між ними виникне конфлікт, розв’язку якого – з огляду на несумірність сил – передбачити неважко. Для Віана, звичайно, теж не було секретом, що життя – це гра, в якій неможливо виграти. Але можна спробувати зіграти якнайкраще. Дотепно імпровізуючи на задану трагічну тему, віртуозно змішуючи стилі, матеріалізуючи метафори і метафоризуючи матерію, він переконливо довів своєю творчістю, що думка про неминучий фінал кожної з наших життєвих мелодій зовсім не мусить позбавляти нас насолоди від самої мелодії. Щоправда, й насолода не повинна цілком заступати думку про фінал. Борис Віан помер від серцевого нападу під час перегляду фільму, знятого за його першою містифікацією, мовби заздалегідь натякнувши надто серйозним критикам постмодерного мистецтва: іноді найхимерніші забавки виявляються трохи змістовнішими, ніж вам здається.
Олександр БОЙЧЕНКО
