Сьогодні минає 150 років від дня народження Чехова. І ось що я з цього приводу хочу сказати: якби люди, які складають шкільні програми, вміли читати трохи уважніше, то його творчість – з огляду на її максимальну травмонебезпечність для юних душ – у школі б не вивчали. На щастя, учні також читають Антона Павловича абияк, тупо повторюючи за своїми вчителями труїзми про "зорю нового життя" і про гуманістичні ідеали, згідно з якими "в людині все повинно бути прекрасним". Бути воно, може, й повинно, але не було і не є, і Чехов як фаховий лікар без жодних ілюзій діагностував у своїх творах цю невиліковну недугу. До речі, хто у нього вірить, що "воссияет заря новой жизни" і "восторжествует правда"? Пацієнт психіатричної палати №6. Та й той усвідомлює всю "пошлость" таких формулювань. Е ні, якби Чехов був гуманістом, він би не належав до моїх найулюбленіших письменників. А так – належить.
Хто знайомий з біографією генія, може у цьому місці запротестувати: хіба зовсім молодий Антоша, маючи батька з матір’ю і двох старших братів (а також двох молодших і сестру), не взяв на себе обов’язки голови збанкрутілої родини і не тягнув цю лямку до самої смерті, причому бадьоро, з усмішкою, без нарікань? Хіба лікар Антон Павлович удень і вночі, у дощ і сніг не мчав на виклики до хворих, не приймав пологи у бідних селянок, не боровся з епідеміями холери? Хіба вже відомий і хворий на туберкульоз письменник Чехов не поїхав через усю Росію на Сахалін, щоб самотужки здійснити перепис тамтешнього населення і донести до столиць інформацію про катастрофічні умови життя на "арештантському острові"? Вервицю прикладів шляхетної поведінки А.П. можна доточувати безкінечно – і все це буде чиста правда.
Але правда про життя Чехова і правда Чехова про життя – це зовсім різні речі. Як там говорить оповідач хрестоматійного оповідання: "Вы взгляните на эту жизнь: наглость и праздность сильных, невежество и скотоподобие слабых, кругом бедность невозможная, теснота, вырождение, пьянство, лицемерие, вранье". А ще точніше, справа навіть не у висловленій Чеховим правді (загалом добре відомій і без нього), а в художньому способі її висловлення і висновках, які саме завдяки цьому способу з неї випливають. Недаремно глашатаї народолюбної літератури на кшталт критика Михайловського розгледіли в очах письменника "недобрі вогники" і запідозрили його в байдужості.
Мали рацію: Чехов справді був байдужим до народницької ідеології, так само, як до ліберальної, консервативної, марксистської і решти ідеологій, які будь-коли існували на світі, оскільки не вірив жодній з них і, відповідно, жодною з них не бажав затуманювати свого безжалісно тверезого погляду на дійсність. Така "безідейність", з одного боку, викликала невдоволення прямолінійних читачів, які люблять точно знати, хто винуватий і що робити, а з іншого – давала можливість сприймати Чехова, як кому подобається. Пам’ятаєте новелу "Душечка" – про бідолашну Оленьку, яка "усім серцем" прикипала по черзі то до театрального антрепренера, то до торговця лісом, то до ветеринара? А прикипівши, вибудовувала собі "світогляд", заснований то на освітніх функціях театру, то на вартості дванадцятиаршинних колод, то на хворобах великої рогатої худоби. Моральний проповідник Лев Толстой побачив в образі Оленьки християнський ідеал жінки, беззастережно відданої своєму чоловікові. Пролетарський буревісник Максим Горький – заклик до боротьби з соціальним рабством. Тим часом "байдужий" Чехов просто розповів одну із сотень своїх в’їдливо-дотепних історій. Цього разу – про, мабуть, душевну, але безмозку істоту, життя якої абсолютно позбавлене самодостатнього сенсу.
Відступимо на крок. В історії народів і держав принцип крещендо не діє. А діє радше принцип маятника: притисне – попустить – знову притисне. Чехову з цього погляду не пощастило: щойно він – як Антоша Чехонте – встиг опублікувати в періодиці кілька гумористичних мініатюр, як народовольці вбили далеко не найгіршого російського царя Олександра ІІ. Наслідком цього теракту стало "закручування гайок", посилення цензури і відчуття загальної суспільної апатії. У протилежний бік маятник хитнувся 1905 року, тобто вже після смерті Чехова. Таким чином, уся його творчість припала на вельми понурий період, дочекатися кінця-краю якого письменник не мав жодної надії, про що неодноразово сам говорив. Але, з іншого боку, Чехов володів несамовитим почуттям гумору. Сміх у нього – не оздоба творів, а універсальний спосіб пізнання світу і реагування на нього. Відомо: різні люди в одному і тому ж бачать різне. Так би мовити, "ти смієшся, а я плачу". Чому так відбувається – хай думає психологія. Літературознавство ж констатує: Чехов сміявся – не крізь сльози, а до сліз.
І тут ми підходимо до однієї з двох, як на мене, найважливіших складових чеховського генія (друга – це його "техніка письма", неперевершеність якої визнавали не лише запеклі ідейні критики Чехова, а й друзі-письменники, що трапляється значно рідше). Отже, Чехов жив у безнадійні часи і сміявся. З чого і з кого? З усього, з усіх і з себе самого. Знайдіть у нього "позитивного героя". Не героя з високими ідеалами, мріями про щасливе майбутнє і спрагою неземного кохання – ні, такими у Чехова можна загатити всі греблі довкола всіх змальованих ним маєтків, а героя, який би, розводячись про свої прекраснодушні плани, реалізував хоч десяту їхню частину. Немає таких. Той, хто у Чехова щось робить, як правило, не розуміє, що і чому він робить. Той, хто розуміє, як правило, не робить нічого. Звичайно, і першим, і другим можна знайти виправдання в "обставинах життя", оплакати їх разом з їхніми обставинами і подарувати їм "проблиск надії" – як це заведено в "гуманістів". Але не у Чехова.
Не надто знаний у системі шкільної освіти філософ Лев Шестов писав: "Чехов був співцем безнадії… Він постійно мовби в засідці сидить, виглядаючи і підстерігаючи людські надії. І будьте певні: жодної з них він не прогавить, жодна з них не уникне своєї долі". Перед чеховськими героями – "завжди безнадія, безвихідь, абсолютна неможливість будь-якої дії. А попри те – вони живуть, не вмирають". Отож-бо й воно: крім якогось переляканого до смерті чиновника чи самозамученого Іванова, решта продовжує своє безглузде існування під нав’язливий акомпанемент балачок про Москву, зорю нового життя, прекрасне обличчя, одяг і душу. Чи ж не "пошлость"? Чи не комедія?
Дуже показовою є історія непорозумінь довкола перших постановок п’єс Чехова, коли і режисери, і актори не могли второпати, як можна грати відсутність дії і як можна називати "Чайку" чи "Вишневий сад" комедіями. Що комічного у банкрутстві Раневської і Гаєва, у зрошених їхніми сльозами вишнях, які за мить поляжуть під сокирою купця Лопахіна, у мріях вічного студента Петі про юну Аню і щастя на всій землі? Навіть Станіславський і Немирович-Данченко, для яких, власне, і писалася остання п’єса, вважали її драмою. А важко хворий Чехов за два місяці до смерті продовжував наполягати, що "Вишневий сад" – це комедія, і просив постановників прочитати її нарешті уважно.
Так, "Вишневий сад", як і вся творчість Чехова, – це суцільна комедія марноти людського життя, в якому місце дії зайняли слова про дію. Але на ще глибшому рівні це комедія безвиході людей, які не можуть ні змиритися з дійсністю, ні витримати її, а відтак не можуть ні мовчати, ні діяти. Безперечно, це дуже жорстока комедія, і саме тому читачам, які ще не втратили дитячих ілюзій, про неї краще не знати. Зате по-справжньому зрілим особистостям вона піде на користь. Бо справжня зрілість – це вміння жити, сміятися і робити те, що мусиш, попри відсутність надії на результат. Принаймні самому Чехову це вдавалося.
Олександр БОЙЧЕНКО
