Що то є влучний символ: і автор може бути давно (60 років тому) померлим бельгійцем, і п’єса може бути написана ще наприкінці ХІХ століття французькою мовою, а читаєш і розумієш, що воно про нас, про сучасних українців – від маленьких аж до Президента.
Бо Президент днями відвідав село Криві Коліна на Черкащині і заявив: "Я хочу привести цю націю додому, в Європу, там, де ми завжди були". У такий спосіб Віктор Андрійович натякав, очевидно, і на споконвічну європейськість Кривих Колін, і на свою унікальну роль, мовляв, "народе мій, замучений, розбитий, твоїм будущим душу я тривожу"… Мені ж особисто криві коліна асоціюються чомусь не так з Європою, як з анатомічно трохи ближчим до них місцем, а сам наш провідник-поводир – не так з Мойсеєм, як із певним персонажем Метерлінка – персонажем, який упродовж п’єси дослівно пальцем не поворухнув.
Зразковий драматург символізму і "декадансу" Моріс Метерлінк жив довго і писав по-різному. Найвідомішим його твором у нас є, мабуть, казка "Блакитний птах". Пам’ятаєте, двоє діток, Тільтіль і Мітіль, дістають від Феї чарівний камінець і вирушають на пошуки згаданого птаха, який символізує щастя. Відносно оптимістичний фінал п’єси підштовхує глядача до думки: чудо можливе, якщо в нього вірити. Причому, щоб досягти його, необов’язково вештатися бозна де, адже все, чого нам насправді треба, приховане в нас самих. Хочеш змінити світ? Зміни свій погляд на нього – і світ зміниться автоматично. Казка, одне слово.
Не те щоб я збирався критикувати написаного Метерлінком у зрілому віці і якраз зовсім не декадентського "Блакитного птаха", просто ранні п’єси драматурга, п’єси так званого "статичного театру" або "театру смерті" видаються мені значно переконливішими. А найпереконливішою – коротенька одноактна драма "Сліпі". Щоправда, слово "драма" до неї не дуже пасує, але не все відразу.
Як формулював Леонід Андрєєв, перш ніж заговорити про можливості людини, Метерлінк представив її істотою, позбавленою будь-яких можливостей. Приймемо ми радикально песимістичну філософію раннього Метерлінка чи відкинемо, але в чому їй точно не можна відмовити, це в бездоганній послідовності. Чи наважиться хтось при пам’яті і здоровому глузді назвати себе всемогутнім? Історія культури жодних підстав для цього не дає. Була це доля, як у греко-римській міфології, чи Бог, як у монотеїстичних релігіях, – завжди знаходилась якась сила, могутніша за людину. Але язичницьку міфологію ми давно опустили до рівня дитячої свідомості, а Бог, як стверджував напередодні Метерлінкового літературного дебюту Ніцше, помер. Чи це означає, що тепер людина сама стала для себе і долею, і Богом? Аж ніяк, відповідає Метерлінк. Навпаки, стан людини лише погіршився, бо тепер її нікчемним життям керує щось на ім’я Невідоме, і до цього Невідомого немає сенсу звертатися ні з молитвами, ні з прокляттями: йому – Невідомому – все це байдуже.
Втім, один аспект Невідомого нам все-таки відомий. Що є метою людського існування? На перший погляд, запитання недоречне: хтось не заспокоїться, поки не врятує Сонячну систему, а комусь і ковбаси по два двадцять цілком вистачить. Але Метерлінк пропонує подивитися на проблему інакше. Мета – це те, до чого ми йдемо, логічно? А до чого ми всі поголівно йдемо, незалежно від нашого бажання чи небажання йти? До смерті. Смерть, – каже Метерлінк, – ось єдина мета, якої ми гарантовано досягнемо. Якщо ж це так (а це так), то спосіб нашого пересування особливого значення не має: усі там будемо, навіть ті, хто й кроку не ступить.
Приблизно таким світоглядом і пояснюються "художні особливості" статичного театру Метерлінка загалом і п’єси "Сліпі" зокрема. Отже, на порослому лісом острові заблукала група сліпців. Серед них є чоловіки і жінки, старші й молодші, сліпороди й осліплі у пізнішому віці. Як довідуємося з малозмістовних реплік персонажів, спочатку їх вів через ліс до притулку священик, який тепер десь зник. Що цим людям робити в такій ситуації? Одні моляться, інші просто перекидаються абсурдними фразами, одні пропонують на власний страх і ризик іти хоч кудись, інші вважають, що треба ще зачекати тощо. Хто з них має більше рації? Відповідь Метерлінка однозначна: ніхто. На відміну від персонажів, глядачі бачать, що, по-перше, священик не зник, а помер, тому чекати на нього – марна справа, але, по-друге, острів на те й острів, щоб бути оточеним водою, тож і виходу з нього сліпі не знайдуть.
Навряд чи треба пояснювати, що символіст Метерлінк змалював таким чином незряче людство, яке втратило і Бога (притулок), і поводиря (священик), а відтак безнадійно заблукало у хащах власного абсурду. Найгірше ж у цій сліпій трагедії те, що в строгому розумінні вона трагедією не є. Бо в строгому розумінні трагедія – це не лише трагічні обставини, в які потрапляє герой, а й дієва відповідь на них. Тим часом у Метерлінка ні спроможного діяти героя, ні самої дії (тобто грецькою "драми") немає.
Згодом, у середині ХХ століття, розроблені Метерлінком принципи статичного театру лягли в основу модної на Заході "анти-драми" або, як її ще називали, "драми абсурду". Потім – за законами будь-якої моди – і "драма абсурду" відійшла в минуле. На цьому розмову про Моріса Метерлінка можна було б закінчувати. Точніше, її взагалі можна було б не починати – якби не кривоколінна обіцянка політичного покійника привести підсліпувату націю туди, де на неї не надто чекають і куди вона сама, судячи з усього, не дуже й рветься. 
Олександр БОЙЧЕНКО