Розіп’ятий Антихрист

15 жовтня 165 років тому народився Фрідріх Ніцше – мислитель, який здійснив найрадикальніший влив на європейську культуру ХХ століття. Втім, і на європейське варварство також. Вперше почувши щось краєм вуха про нього "на зорі перебудови", я поцікавився в одного знайомого бібліофіла, чи не знає він раптом, де можна дістати якусь книгу цього загадкового автора. "Ніцше? – з острахом перепитав бібліофіл. – А заряджений "шмайсер" не хочеш?". Як на ті часи, жарт мого знайомого містив у собі лише частку жарту. Принаймні в очах радянської влади зберігання вдома німецької автоматичної зброї було не набагато тяжчим злочином, ніж читання "провісника німецького націонал-соціалізму" й "улюбленого філософа Адольфа Гітлера". Однак невдовзі СРСР затріщав по всіх своїх ідеологічних швах, тож кожен, кому не ліньки, зміг легально довідатися, що саме казав Заратустра і як діє воля до влади по той бік добра і зла.
Сьогодні, коли і захоплення Ніцше, і розчарування в ньому залишилися для мене в далекому минулому, я думаю, що радянська влада до певної міри мала рацію. Ні, я в жодному разі не закликаю знову заборонити його праці (бо я категорично проти заборони будь-яких книжок). Але я знаю, що поетично виражені ідеї Ніцше в руках не навчених сприймати складні тексти недоумків справді можуть виявитися не менш небезпечними за автомат (зрештою, він і сам це передбачав, коли писав: "Я не людина, я динаміт"). Щоправда, казус Ніцше в цьому плані не унікальний: недоумки – вони тому й недоумки, що вірять у дослівний сенс поетичних метафор і намагаються втілювати їх у дійсність.
Попри численні винятки можна сказати, що загалом філософська праця відрізняється від поетичного твору значно меншою присутністю в ній біографії автора. Наприклад, щоб зрозуміти, чому "село неначе погоріло", треба знати, коли, звідки і за яких обставин Шевченкові "довелось заїхать в Україну". Натомість зрозуміти, що таке еманації Абсолютного Духа або категорії чистого розуму ми можемо (якщо можемо) цілком незалежно від нашого знайомства з життям Гегеля і Канта. Що більше: філософська праця навіть мусить бути зрозумілою без жодних біографічних пояснень. Інакше – за словами Лешека Колаковського – вона взагалі не варта того, щоб її вивчати.
Так от, крім поетичного способу висловлення, друга наскрізна складність книжок Ніцше полягає в їхній нерозривності з життєвими випробуваннями автора. Причому ідеї та образи цих книжок не відображають фактів біографії Ніцше, а навпаки – слугують антитезами до них, своєрідними внутрішніми компенсаціями за цілу низку зовнішніх поразок. Ким він був у повсякденному житті – цей Ubermensch (супермен, надлюдина), цей безбожник, іммораліст і волюнтарист, цей тотальний руйнівник, що прагнув здійнятися над усіма "людськими, занадто людськими" цінностями?
Нащадок польських графів Ніцьких, онук і син німецьких лютеранських священиків, вихованець суворої монастирської школи Пфорта, філологічний і музичний вундеркінд, у 24-річному віці – професор, завідувач кафедри Базельського університету, Фрідріх Ніцше був людиною надзвичайно чутливою, лагідною і приємною у спілкуванні, здатною розчулюватися до сліз від споглядання краєвидів та прослуховування музики. Сама думка, що його слово чи вчинок можуть образити когось із близьких (та й неблизьких також), завдавала йому фізичних мук і на цілі тижні заганяла в депресію. Збентеженій його ідеями матері Ніцше повторював: "Будь ласка, не читай мене, я пишу не для тебе". На прохання ж якоїсь ледь знайомої хворобливої англійки дати їй почитати щось із написаного ним наш безкомпромісний борець з декадансом, співець здоров’я, сили і первісних інстинктів відповів: "Ні, я не хочу, щоб ви читали мої книги. Якби в те, що я пишу, треба було вірити, то така бідна, стражденна істота, як ви, не мала би права на існування".
Цікаво: невже Ніцше не відчув трагікомізму цієї ситуації? Він – з його нестерпно проникливим розумом і постійно розбитим хворобами тілом – невже він не здогадувався, що якби в його писання треба було вірити, то в товаристві тих, хто не має права на існування, опинився б і він сам? Ніцше, який серед іншого вчив не співчувати слабким, бо слабкі – це баласт природи, одинадцять останніх років свого життя провів "овочем" у психіатричній лікарні. Гітлер, який любив цитувати Ніцше, згодом вирішив на практиці очистити арійську расу від різноманітного баласту, зокрема – і від психічно хворих.
Власне, чи творчість Ніцше від самого початку (тобто задовго до божевілля в клінічному розумінні цього слова) не була позначена душевним розладом? Важко сказати. Але якщо навіть так, то геніальну гостроту інтелекту цей розлад не притупив. Війна, яку Ніцше оголосив цінностям своєї доби, розгорталася за досконалою внутрішньою логікою. Не без впливу Дарвіна Ніцше доходить висновку, що закони культури повинні бути аналогічними до законів природи: гірше повинно поступатися місцем кращому, а краще означає сильніше, життєздатніше. Там, де діє цей принцип, – наприклад, в архаїчній, досократівській Греції, – воля до життя відверто виявляє себе як воля до влади, люди живуть у злагоді зі своїми інстинктами і культура здіймається вгору. Там, де важливішою за інстинкти проголошується мораль, а волю до влади заступає милосердя, починається занепад культури, цей ненависний декаданс, в якому – на думку Ніцше – догнивала сучасна йому Західна Європа.
Визначивши ворогів, Ніцше йде в наступ. Розмахуючи "філософським молотом", він трощить на своєму шляху все і всіх – від тупих університетських професорів і ще нещодавно улюбленого Ріхарда Вагнера до Сократа з Еврипідом. Але на кого йому спрямувати свій головний удар? Хто прищепив людям поняття гріха і тим перетворив їх на боязких істот? Хто скував їхні інстинкти і позбавив їх вітальної енергії та самої радості життя як безоглядної битви? Відповідь очевидна – християнство. Зібравши залишки душевних і фізичних сил, Ніцше жбурляє в деградоване людство своєю останньою притомною книгою – "Антихрист".
Один із найвідоміших його афоризмів: "Якщо довго вдивлятися в безодню – безодня почне вдивлятися в тебе". У міфологічну безодню світової культури Ніцше невідступно вдивлявся впродовж кількох десятків років. З цієї безодні він витягнув на поверхню свідомості сповнені суворої поезії архетипні уявлення про надлюдину як новий варіант культурного героя, про смерть Бога і вічне повернення всього сущого. Врешті-решт безодня зауважила свого пророка – і поглинула його. Чи відкрила вона йому свої найсокровенніші істини? Чи встиг він, стрімко занурюючись у неї, здійснити остаточну переоцінку всіх цінностей? Для нас це назавжди залишиться таємницею. За винятком однієї деталі. Кілька звісток, які Ніцше вислав з мороку безодні колишнім друзям, усі закінчувалися однаковим підписом: "Розіп’ятий".
Олександр БОЙЧЕНКО