Найбільш неяпонський з японських режисерів

Розглядаючи його обличчя, важко позбутися враження, ніби воно складається з двох чужих одна одній половинок. Пояснення цього "містицизму" є цілком матеріалістичним: 1994 року Такеші Кітано потрапив в автокатастрофу, наслідком якої став частковий параліч лицьового нерва. На цьому тему двоїстості можна було б закривати, якби – східні люди це добре розуміють – матеріальний світ не був продовженням духовного і навпаки. Річ у тім, що Такеші-сан таки існує у двох іпостасях. Одна – це режисер Кітано, друга – його екранне alter ego Біт Такеші. Перша – відлюдькувата, мовчазна і загадкова, друга – весела, балакуча й ексцентрична. Перша втікає від журналістів, друга тішить гостей салютами святкових перлів. Але попри таку різницю між ними, обидві мають своїх прихильників: кожен фільм Кітано стає кінематографічною подією, кожна телепередача Такеші – уроком мудрого сприйняття життя.
Він народився у робітничому кварталі Токіо. Сім’я бідувала через "хобі" батька – азартні ігри. Мати ж Такеші, дочка військового, мріяла, щоб син став службовцем. Під її впливом хлопець вступає до Токійського університету, але наприкінці 1960-х бере участь у лівацьких протестах і залишає навчання, не отримавши диплома. Далі буде "марктвенівський" період випробувань, різні "непрестижні" професії (ліфтер, офіціант, касир у стриптиз-клубі) і знайомство з жорстокими законами якудзи. Кітано дотепер не любить відповідати на запитання про дитинство і відносини з японською мафією – хоч він і зняв 2000 року фільм "Брат якудзи". Зрештою, відповіді треба шукати саме в його фільмах, через які червоною ниткою проходять насильство і любов, смерть і народження, Інь і Ян.
Але спочатку, у 1970-ті роки, Такеші Кітано виявив у собі талант коміка. Удвох із другом Кієсі Канеко вони створюють комедійний дует "Two Beats", який мав великий успіх у перервах між виступами стриптизерок. Тоді й виник живий донині сценічний псевдонім Біт Такеші. "Two Beats" помітив телевізійний продюсер – і незабаром Такеші Кітано (тобто Біт Такеші) стає хоч і специфічною, але національною телезіркою.
Переломним для Кітано виявився 1983 рік: актор отримує роль сержанта О’Хари у фільмі Нагіси Осіми "Щасливого Різдва, містере Лоуренсе", з ентузіазмом прийнятому в Каннах. Потім була низка малопомітних ролей у фільмах сумнівної якості – доки не настав 1989 рік, який приніс із собою пропозицію зіграти голову роль у фільмі "Жорстокий поліцейський". Ось тільки жоден режисер не захотів підлаштовуватися під напружений телевізійний графік відомого коміка. І тоді продюсери наважилися на ризик, запропонувавши Кітано самому зняти фільм. Режисерський дебют виявився статичним і неймовірно жорстоким. Закономірно, що в Японії цей фільм був сприйнятий прохолодно: надто вже не пасувало таке кіно до улюбленого глядачами коміка.
Ще один важливий рік – 1997-й, який критики дружно називають роком азійської атаки на міжнародні кінофестивалі світу. Героєм цього наступу був саме Такеші Кітано, чий "Феєрверк" здобув аж два гран-прі – Канського і Венеційського фестивалів. Це було повторне (після Акіри Куросави) відкриття Заходом східного кінематографа.
Задля підсилення художнього ефекту від візуального ряду Кітано у "Феєрверку" мінімалізує вербальну складову. Мінімум слів – це одна з головних характеристик його творчості. Сюжет цього фільму простий: головний герой, колишній поліцейський Нісі (Біт Такеші) допомагає своїй смертельно хворій дружині гарно прожити залишок днів. Нісі заборгував якудзі, відповідно зазнає бандитських переслідувань. Тоді він грабує банк: тепер гроші є і для бандитів, і для коханої. Все відбувається за його продуманим до дрібниць сценарієм: коли поліція має ось-ось заарештувати грабіжника, на морському узбережжі лунають два постріли. Завдяки зовнішній стриманості палких почуттів і східно-зневажливому ставленню до смерті "Феєрверк" зовсім не виглядає "по-голлівудськи". Це таки японське кіно: без мелодраматичності, сентиментальності, довгих прощальних промов і поцілунків.
2002 року Кітано знову здивував кіносвіт – цього разу фантастично красивою мелодрамою "Ляльки". "Хто не бачив "Ляльок", той взагалі не бачив фільмів про кохання", – стверджують захоплені критики і глядачі. Дві ляльки, чоловіча й жіноча, які з’являються на початку і в фіналі. Три сюжетні лінії – три історії кохання. Три пари персонажів, розлучених силою обставин. Одна вічна тема – кохання і смерть. Жінка тридцять років поспіль щотижня приносить сніданок для коханого, який залишив її. Шанувальник співачки засліплює себе після того, як вона втратила в аварії око. Закохані, які, не зупиняючись, бредуть крізь весну й осінь, ідуть весь фільм до самого кінця. Тільки їм двом, зв’язаним однією мотузкою і загубленим у своєму коханні, судилося померти разом, тобто судилося бути щасливими. "Ляльки" – не просто прекрасний, це довершений фільм. Кожен його фрагмент світиться земною і небесною красою, а його простір і час організовують природні стихії і високі символи.
2003 року – чергове ошелешення глядачів під назвою "Затоїчі". Перший сюрприз – історичний антураж. Попередній Кітано демонстрував байдужість до етнографічної специфіки своєї країни, за що й заслужив славу "найбільш неяпонського з японських режисерів". І раптом – костюмований самурайський бойовик. Жанр, який в інтелектуальних колах Японії мусить сприйматися як лубок, такий собі набір матрьошок для туристів. Понад те: "Затоїчі" Кітано є відвертим рімейком популярного з 1960-х років однойменного серіалу про сліпого фехтувальника й масажиста. Відтак маємо всі ознаки жанру: два клани, що змагаються між собою, дві кровожерні гейші, похмурий найманий вбивця і протиставлений йому таємничий головний герой. Ну і, звичайно, сила-силенна "східних єдиноборств". Але не поспішаймо з висновками. Насправді "Затоїчі" – це від першого до останнього кадру в’їдлива і дуже талановита пародія. Це – знущання, причому, не лише з японських бойовиків, а й з американсько-європейської моди на них.
В останній на сьогодні тематичній "трилогії про митця" ("Такешиз", "Банзай, режисере" та "Ахіллес і черепаха") Кітано знову розважається: він грається з професією, з власним кінематографом, цитує сам себе і сам із себе іронізує. Воістину, творчість цього режисера непередбачувана. Намагатися спрогнозувати його майбутні фільми – абсолютно марне заняття. Єдине, в чому можна не сумніватися: колишній комік, геній-самоук і невтомний руйнівник кінематографічних кліше обов’язково захопить нас зненацька.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ