«Чернівці – це образ світу в мініатюрі»

Спочатку – про головне. Після сорокарічної перерви наше місто відвідає поет, есеїст, драматург і радіожурналіст Ігор Померанцев. 5 жовтня о 18.00 у "Literatur Cafe" КМЦ "Українська книга" (Центральна площа, 10) відбудеться презентація його книги "КГБ та інші…". Народжений у Саратові, Ігор Померанцев у дитинстві переїхав з батьками до Чернівців, закінчив тут школу, потім романо-германську філологію Чернівецького університету, певний час вчителював у карпатському селі. 1970 року виїхав до Києва, 1978-го емігрував, працював на Бі-Бі-Сі, відтак (і донині) – на радіо "Свобода". Автор збірок "Альбы и серенады", "Стихи разных дней", "Предметы роскоши", "По шкале Бофорта", "Почему стрекозы?", "Радио "С", "Служебная лирика", "Те, кто держали нас за руку, умерли", "Красное, сухое", "News" та ін.
Попри таку довгу розлуку (а, можливо, саме завдяки їй) Чернівці з роками не стали для Ігоря Померанцева чужими. Радше набули метафізичного сенсу. Про Чернівці Померанцев пише, наприклад, так: "Дисидентами бувають не тільки люди, але й міста. Архітектура Чернівців у радянській імперії була дисидентською. Проходячи повз будинки, живучи в них, ти не міг не заразитися їхнім духом. Чернівці – місто-дисидент, що дало нам, своїм жителям, уроки краси, волі, обов’язку… Чернівці – місто з секретом. І таємницею… Є міста, яким не просто пощастило – вони заслужили щастя. Я маю на увазі міста, на які хоча б краєм ока подивився Бог. Але чому вони привернули його увагу? У культури – своя логіка, свої магнітні поля. Отож, Бог подивився на Чернівці – навіть не подивився, а послухав їх краєм вуха – і почув якийсь шелест, перелив дифтонгів і фонем, черезсмужжя мов, почув і зачудувався: який маленький п’ятачок, і яким дивовижним пpoтягoм звідти віє. Лінгвістичним пpoтягом. Ну а щодо таємниці, то вона – у нас самих. Таємниця – це робота нашої уяви, це пивниці й горища нашої пам’яті, і поки вони існують, доти Чернівці залишаться таємничим містом". З чого ж було розпочинати розмову з Ігорем Померанцевим, як не з цих "пивниць пам’яті"?
– Ви народилися не в Чернівцях, але, судячи з Ваших текстів, Чернівці назавжди залишилися для Вас рідним містом. Як Ви тут опинилися і чи пам’ятаєте свої перші враження від них?
– Мій батько був військовим журналістом. Я народився в Саратові лише тому, що батько тоді служив там. Потім ми жили в Читі. Коли батько демобілізувався, ми переїхали до Чернівців: тут жили мамині родичі. Я пам’ятаю наш перший будинок: це була вілла на вулиці Федьковича. У пивниці ще стояли австрійські пляшки з прогірклим запахом наливки, величезна лійка, затягнута павутиною, залізний дачний стілець. Інакше кажучи, я потрапив на іншу планету, де колись жили розумні істоти, які чомусь відлетіли бозна куди. Невдовзі я переселився до бібліотеки, і все стало на свої місця: звичайно, ці інопланетяни мали машину часу, і вони вирушили до ацтеків у XV століття. Або до селенітів на Місяць. У бібліотеці я прожив кілька років, а коли вийшов з неї, Чернівці видалися мені ще однією захоплюючою книгою. Я досі читаю її.
– А що конкретно Вам дали Чернівці – і в культурному, і, сказати б, у життєвому сенсі?
– Багато дали, але в дитинстві я цього не розумів. Мовне багатоголосся – це просто дар Божий, адже це власне і є образ світу в мініатюрі. Справа не лише у звучанні, хоча й звучання – також диво. Справа ще й у тому, що багатоголосся – це урок терпимості, нехай спочатку суто акустичної. Українська мова стала для мене дуже важливою "підсвіткою" у розумінні рідної російської. Люди, які розмовляли на ідиш, кидали виклик офіційній радянській мові, в якій не існувало слова "єврей". Румунська мова була введенням у латинь, не бозна яким введенням, але все-таки… Щодня по радіо я чув словосполучення "ора екзакта". Згодом я навіть хотів собі взяти такий псевдонім – Ора Екзакта. Якби я був поетесою, то мене тепер так би й звали. А в життєвому плані? Незабутні уроки погоди: таких вереснів вдень зі свічкою ніде не знайдеш. Хіба погода – не життєве явище?
– Чому ж Ви виїхали з такої погоди – спочатку до Києва, а потім і взагалі?
– Виїхав, бо був молодий, вважав себе генієм, і місто, як мені тоді здавалося, було мені по кісточки. Коли ж оцінив себе належним чином, тобто зрозумів, що я – не геній, то повертатися вже було запізно, та й пощо? У Київ я потрапив проїздом до Москви, але до Москви так і не доїхав. А якби доїхав, то, можливо, залишився б назавжди в Росії.
– Ваша щойно видана українською мовою книга називається "КГБ та інші…". Чи ця сумнозвісна організація не вплинула на Ваше рішення покинути батьківщину?
– Мої стосунки з КГБ – це нецікава чорно-біла історія. Втім, пишуться ж цікаві книги про всіляку бридню? Просто у них теж був свій соціалістичний план, вони мусили щось робити або імітувати роботу. Людей за чуприну тягли в дисиденти. Я вже казав, що якби потрапив до Москви, то, певно, залишився б у Росії: за московськими мірками я б не зацікавив КГБ. Але в Чернівцях все було зачищено, у Києві всіх справжніх дисидентів покидали до в’язниць. Ось так черга дійшла й до мене. Виходить, що я в тій черзі все ж стояв – із забороненими книжками під пахвою.
– А як Ви опинилися на "ворожому" радіо?
– 1978 року я емігрував разом із дружиною і восьмимісячним сином. Ми попросили політичного притулку в Західній Німеччині – і отримали його. Але знайти роботу я не міг: радянські гуманітарні дипломи у ФРН не визнавали, там і своїх безробітних гуманітаріїв вистачало. Щоправда, мені запропонували місце в аспірантурі університету в Майнці – за умови, що по закінченні я не проситиму місця на кафедрі. Я згадав своє гнітюче перебування в університетських стінах у Чернівцях – і надав перевагу Лондону. Саме тоді я прочитав оголошення про набір працівників на російську службу Бі-Бі-Сі, мені влаштували заочне тестування на радіо у Франкфурті і відразу прийняли. Я їм справді став у пригоді: професійно перекладав з англійської, міг писати журналістські матеріали, був цілком "білою людиною". Попрацював я так років сім, а потім мене переманили на "Свободу": вона таки вільніша за Бі-Бі-Сі, та й зарплату запропонували щедрішу. А головне – мені дали робити власну авторську передачу.
– Ви багато поїздили світом. Серед міст, в яких Вам тривалий час доводилося працювати, були Лондон, Мюнхен, тепер Прага. В якому з них Ви почуваєтеcя найкраще?
– Головною географічною – і не лише географічною – подією для мене стало відкриття Середземномор’я. Ось де я зрозумів, що у нас, європейців, одна спільна батьківщина. Ще географ XVII століття писав, що в Америці немає такого явища, як Середземномор’я. І це – не про географію, принаймні не лише про неї. Щодо названих Вами міст, то гігантська подія для мене – Лондон. Архітектура, тіло міста, його анатомія, його легені – це також урок. У Лондоні по-справжньому розумієш, що таке свобода, і якою самотньою є людина, котра її здобула. Я не занадто пишномовний?
– Відповідно до теми. А що скажете про Прагу – місто, в якому Ви живете тепер? Мене вона звалила з ніг своєю суто міською красою. Чи жити в ній так само прекрасно, як розглядати її?
– Прага – прекрасна. Та жити в ній важко. "Людський матеріал", який залишився у спадок від соціалізму, побитий міллю, поточений шашелем. Але ми всі на цьому собаку з’їли. Не одного собаку.
– Українську літературу Ви, звісно, читаєте в оригіналі. Хто з українських письменників Вам близький? Чи знають когось із них у Чехії і – ширше – на Заході?
– У дитинстві я багато й жадібно читав українською. Щоправда, це була переважно пригодницька і науково-фантастична література. Але "Прекрасні катастрофи", як і книги Миколи Трублаїні, я пережив. Згодом читав поезію, класиків, сучасників – тих, кого знав особисто, і тих, кого вже не було: хтось помер, когось розстріляли, хтось нон-стоп сидів у таборах, тож познайомитися з ними було фізично неможливо. Хіба що в таборі… Щоб не ображати нікого із сучасників, я назву класика: Василь Стефаник. До речі, як письменник він дебютував у Чернівцях. "Австрієць" – як і ми з вами. Сьогодні в німецько-австрійському світі українців читають охоче. І це мода, заснована не на крові, як у випадку сербів чи хорватів. Просто дивовижним чином у центрі Європи раптом з’явилася величезна держава. Виникло зацікавлення: хто у ній живе? Про що там думають люди? Чим дихають?
– Чи Ви вже прочитали український переклад своєї книги? Як він Вам?
– Так, читав. Дуже тішився, коли зустрічав незрозумілі мені, невідомі українські слова. Їх виявилося багато. Але голос я свій упізнав. Отже, переклад вдалий.
– Після від’їзду 1970 року Ви жодного разу не бували у Чернівцях. Чому? І чого Ви тепер очікуєте від зустрічі з містом дитинства-отроцтва-юності?
– Гадаю, я просто боюся. Ця зустріч серйозніша, ніж допити в КГБ. Питання серйозніші. І відповіді повинні бути чеснішими, прямішими, мужнішими. А чого очікую? Я мушу сходити на цвинтар: до бабусі, батька, старшого брата. Маю надію, що і після сорока років відсутності я знайду дорогу до могил своїх близьких.
Олександр БОЙЧЕНКО