Жіночі сповіді

Cкільки часу потрібно людині, щоби придумати для себе правду? А щоби в неї повірити? І що, коли ця правда стає настільки нестерпною, що краще б її ніколи не існувало? Подібні питання одне за одним виникають у голові героїнь збірки "Стежка вздовж ріки" відомої поетеси Маріанни Кіяновської. Ця книга – прозовий дебют авторки, і торкається вона актуальної теми пошуків людиною свого місця у світі, де іншим до неї просто байдуже. Герої Кіяновської приречені бути самотніми, страждати якоюсь дивною хворобою, що нерідко межує із божевіллям. Таким є Павлик із "Все як треба" – хворий на рак мозку талановитий скульптор, який вирізає з дерева ціле царство людей, тварин і птахів; такою є Мавра з оповідання "Маг і принц", котра все своє життя не переставала бавитися ляльками. Вона постійно піклувалася про них, шила новий одяг та навіть виділила окрему кімнату, де ляльки могли існувати незалежно від зовнішнього світу, а іноді – всупереч йому. Улюбленою лялькою героїні є Смерть, котра отримала це ім’я після загибелі єдиної дочки Маври й уособлює для неї почуття втрати та провини.
У книзі "Стежка вздовж ріки" тісно переплетені дитинство та зрілість. Герої легко переходять із одного стану в інший, немов життя – це коло без початку й кінця, а кожен із персонажів лише частина цього кола, і смерть тут не обов’язково означає біологічне зникнення. Любов у Кіяновської набуває рис метафоричності, невичерпності, тотальності. Вона живе незалежно від її носіїв, часто нівелює саму особистість людини, перетворюючи її на раба власних почуттів. Складається враження, що всі героїні збірки – це сукупність різних alter ego авторки, об’єднаних тугою за справжніми почуттями та реальним життям.
Цікавих трансформацій у прозі Кіяновської зазнає поняття сповіді. Тут воно пов’язане із образом померлого дідуся головної героїні, котра тривалий час перебуває за кордоном, шукаючи себе та борючись із власним коханням до чоловіка, на 25 років старшого за неї. Іноді героїня замислюється, навіщо вона вибрала життя так далеко від дому? І сама ж відповідає: можливо, щоби мати куди повернутися.
Аналогічну (тобто закордонну) тематику в більш розгорнутій формі зустрічаємо у так само дебютній прозовій книзі "Нянька-ненька" добре знаної – в іншому амплуа – у Чернівцях і довкола авторки, журналістки "Молодого буковинця" Оксани Драчковської. Книжка побачила світ у львівському видавництві "Кальварія" і вже встигла викликати певний резонанс у читацьких колах.
Не в останню чергу це пов’язано з тим, що "Нянька-ненька" на сьогодні є чи не єдиною книгою, яку, за визначенням автора передмови Василя Кожелянка, можна зарахувати до так званого "феномену заробітчанської прози". Хто їде працювати за кордон? Люди активні і нерідко добре освічені: "І там мало хто може уникнути ностальгії, яку в самих тільки листах не висловиш, а позаяк портативний комп’ютер – не проблема, то й починають писати". Оскільки ж писати вони вміють (бо освічені) і мають про що (бо справжній життєвий досвід нецікавим не буває), то в майбутньому можна очікувати на стрімкий розвиток такого типу літератури. А враховуючи, що мільйони наших співгромадян або пережили щось подібне, або переживають, або збираються пережити, то й читачів "заробітчанської прози" повинно б знайтися чимало.
Інша справа – чи можна вважати "Няньку-неньку" літературою в повному розумінні цього слова? Важко сказати. Хоча б тому, що сьогодні навряд чи хтось точно знає, що таке "література в повному розумінні цього слова". Сама авторка підзаголовком – "Зі щоденника заробітчанки" – також не дає нам відповіді. Бо слово "щоденник" налаштовує нас на відвертість, сповідальність, але не обов’язково на літературність. Можливо, "Няньку-неньку" слід вважати добре олітературеною публіцистикою, можливо – публіцистичною літературою або, як і визначав Василь Кожелянко, журналістською статтею, розширеною до розмірів сучасного роману. Зрештою, якщо текст читабельний, то його жанрова ідентифікація цікавить читача менше за все.
Лілія ШУТЯК