Чернівецька прем’єра драми Ярослава Стельмаха за романом Гюстава Флобера "Мадам Боварі" зібрала і театралів, які не пропускають жодної нової вистави, і поважних літературо- та театрознавців, і студентську молодь. Можна припустити, що причиною аншлагу стали як інтерес до режисерської роботи Петра Колісника, так і сам матеріал. Написаний півтора століття тому роман досі залишається актуальним завдяки вічній темі пошуку щастя, а сама Емма Боварі – однією з найсуперечливіших героїнь світової літератури. При цьому варто пам’ятати, що сам по собі роман Флобера є надзвичайно "антидраматичним", тобто повільним, навмисно приземленим, без яскравих характерів, без поділу на "позитивних-негативних" і без вираженого авторського оцінювання будь-кого з героїв.
Мадам французька
Серед сірого й буденного побуту французької глибинки розгортаються дві не менш буденні адюльтерні історії. Надто довірливий, примітивний та нудний чоловік (такого не зрадить хіба що лінива), двоє подібних між собою і цілком прогнозованих коханців та не краща від свого оточення, вихована на дешевих любовних романах молода жінка, яка у пошуках щастя не здатна протиставити обридлому "сімейному затишку" нічого, крім подружньої зради. Знайшовши, на її думку, кохання, Емма так і не відчуває омріяного щастя. Фальшиву пристрасть вона намагається оздобити зовнішньою атрибутикою розкоші. Як наслідок – постійно зростаючі борги, кабальні векселі, кредитори та опис майна. Не крах ілюзій через неможливість знайти щастя в коханні, а неспроможність оплатити векселі і страх розголосу штовхають героїню до самогубства. Такий фінал не підносить її над ницим середовищем і виявляється радше прикрим, ніж трагічним.
Щоправда, попри славнозвісну безпристрасність у ставленні до своїх поголівно непривабливих персонажів, Флобер таки наділив Емму єдиною, на його думку, гідною уваги в сучасній людині рисою, а саме – незбагненною тугою, "гонитвою за вітром", за чимось кращим і нетутешнім: "Я впевнений, – писав Флобер задовго до винайдення психоаналізу, – що найшаленіші фізичні потяги несвідомо виражаються в пориваннях до ідеалу, так само, як найбрудніша розпуста породжується одним лише бажанням неможливого, шляхетною спрагою вищого щастя".
І власне в цьому полягає проблема Емми: її загальнолюдське "несвідоме", можливо, й справді прагне "вищого щастя", тим часом її обмежена й вульгарна свідомість, сформована безпросвітним середовищем і бездарною літературою, не може знайти нічого адекватного цьому прагненню, бо навіть не здогадується про його природу. "Вище щастя" – знову ж, на думку Флобера – не має нічого спільного з маленьким особистим щастячком, мрії про яке є не лише помилковими, ілюзорними, але й не гідними високого звання "homo sapiens". Емма Боварі, за задумом письменника, була приречена, бо шукала щастя зовсім не там, де його можна знайти.
То де ж його шукати? Флобер підказує: у суто духовній сфері, наприклад, у мистецтві, яке є вищою формою пізнання дійсності та єдиним порятунком від неї. А тому митець мусить зачинитися у "вежі зі слонової кістки" і подалі від марноти марнот присвятити себе цьому високому служінню. І тут ми наштовхуємося на іншу проблему. Самому Флоберові такий "рецепт щастя" підійшов (письменник прожив життя самітником і не нарікав на долю), але запитаємо себе відверто: чи підійшов би він Еммі? Ясно, що ні. Відповідно, не виправдовуючи свою героїню, письменник і не засуджував її. Та і як засуджувати того, хто нещасний, бо дурний, а дурний, бо нещасний?
Мадам чернівецька
Загалом прем’єру можна визнати успішною. Мені особисто у виставі найбільше сподобався режисер Петро Колісник. Маю на увазі не його вихід на сцену під час фінальних оплесків, а гарні мізансцени, динамічну як на такий текст дію та різні оригінальні режисерські знахідки. Добре "працювали" постійні навмисні незбігання між текстом і пластикою, цікавою була ідея з використанням кінських віжок у сцені зваблення Емми Родольфом, а кульмінаційна сцена смерті з переодяганням героїні у чорну весільну сукню і перетворенням декоративних вікон та дверей на складені одна в одну три труни справила на глядачів приголомшливе враження.
У листі до Луї Бонанфана Флобер писав: "Мораль, яка випливає з роману, зрозуміла, і якщо "мати не може дозволити читати його своїй доньці", то я думаю, що чоловікам не завадить рекомендувати його своїм дружинам". Тепер, враховуючи, як цнотливо режисер вибудував сцени кохання, наважуся сказати, що виставу за романом не завадить подивитися й донькам.
Сценографія та костюми особливо не вразили, але й не викликали якихось заперечень. Музичне оформлення дійству не заважало, а це ознака того, що музика емоційно доповнювала його. Єдине зауваження: серед музичної класики можна віднайти ще із сотню тем трагічного звучання, які сприймалися б менш нав’язливо, ніж геніальне, але, на жаль, заяложене "Адажіо" Альбіноні. Воно штучно підняло градус трагізму і привнесло до вистави зайвий мелодраматизм, чого аж ніяк не знайти у флоберівському романі.
Художній образ Емми Боварі, створений Крістіною Зборлюковою, є творчою перемогою актриси, якій довелося, майже не сходячи впродовж вистави зі сцени, взяти на себе ще й "непряму авторську мову", тобто і творити дію, і готувати до неї глядача, оскільки у Флобера композиційно дія завжди коротша, ніж підготовка до неї. Її роль уже набула психологізму, і віриться, що з часом додасться ще й легкість та блиск. А от серед чоловічих образів переконливим видався хіба що Леон у виконанні Антона Сисюка. Решті явно бракувало рельєфності. Особливо шкода, що такого характерного персонажа, як демагог, фразер і "пошляк" Оме, глядачі на сцені майже не помітили.
Підсумуємо. Попри окремі недоліки, вистава вийшла видовищною та емоційною, а її перегляд у жодному разі не був для мене втратою часу. Зрештою, кожен самостійно вирішує, що йому цікавіше: читати роман, дивитися його сценічну версію, робити одне й інше чи задовольнятися нескінченними телесеріалами. Не забуваймо однак, що в часи Флобера роль серіалів відігравали ті книжки, яких обчиталася Емма Боварі. Відомо, чим це для неї закінчилося.
Арта МЕЛОС
