Як, можливо, зауважили постійні читачі, наша кінорубрика досі уникала розповідей про радянське кіно. І це, ясна річ, не випадково: радянський кінематограф як явище я не люблю. Бо я люблю те, що на Заході називається "незалежне кіно", тобто кіно авторське, дослівно незалежне як від державної політики, так і від продюсерського диктату. У Радянському ж Союзі фільми знімалися або "по заказу государственного комитета по телевидению и радиовещанию", або не знімалися зовсім.
Зі сказаного однак не випливає, ніби в СРСР взагалі не було добрих фільмів. Були. Інколи навіть геніальні (скажімо, Андрія Тарковського), а зрідка – й зняті на українських кіностудіях: досить згадати бодай "поетичну школу" з її світового рівня "Тінями забутих предків" Сергія Параджанова чи щемливі стрічки Романа Балаяна. Але щоб зняти добрий фільм, авторам доводилося втікати подалі від небезпечних тем – наприклад, в інсценізації дозволеної класики або в "ліричні комедії", "драми про кохання" та інші аполітичні жанри. А ще найбільш вигадливим режисерам і сценаристам іноді щастило обдурити держкомітет з його партійно-гебістськими "худрадами", виносячи сюжетну дію за межі радянського часопростору. У такий спосіб щасливчикам вдавалося вполювати двох зайців: цензура формально не мала до чого вчепитися, зате проникливий глядач із особливим задоволенням вгадував глибоко приховані натяки на свою соціалістичну батьківщину. Одне слово, напружившись, я міг би згадати кілька десятків знятих в СРСР фільмів, цілком пристойних естетично і цілком нерадянських світоглядно.
Мій найулюбленіший з-поміж них – "Той самий Мюнхгаузен" – відзначає цього року своє тридцятиліття, а Олегові Янковському, який зіграв роль легендарного барона, 23 лютого минуло 65. Власне, навіть означення "найулюбленіша" є відверто заслабким для вираження того, що я відчуваю до цієї "трагікомічної фантазії". Гадаю, тут би краще підійшов зоопсихологічний термін "імпринтинг", що приблизно можна перекласти як "закарбування". Згідно з результатами різних хитрих експериментів, протягом перших годин і днів життя у пам’яті тваринок закарбовується у найсуттєвіших рисах "образ світу": хто є батьками, що слугує їжею, де свої, а де чужі тощо. Відповідно згодом на підставі цього імпринтингу і формується модель поведінки дорослої істоти.
Як правило, люди трохи відрізняються від тварин, але, здається, подібний механізм спрацьовує і в нашому випадку. Зокрема – в підлітковому віці, коли людина переживає зустріч з ідеальним образом власного "я", тобто не з собою, якою вона є, а з собою, якою їй би підсвідомо хотілося стати. Хтозна, скільки подвигів і злочинів, скільки врятованих і змарнованих життів насправді є наслідком таких – вдалих або ж навпаки – зустрічей, що закарбувалися в нашій психіці у найвразливіший період її формування? Так чи інакше, на радість чи на горе, але мені в доленосну "імпринтингову" мить трапився на шляху не Котигорошко, не Фет-Фрумос, не піонер-підпільник Валя Котик і не Аніскін з Фантомасом, а барон Карл Фрідріх Єронім фон Мюнхгаузен – і то не з першоджерельної книжки Рудольфа Распе, а з фільму Марка Захарова за сценарієм Григорія Горіна.
Відтоді (і дотепер) вираз "ідеальний герой" щоразу викликає в моїй уяві Янковського: позад нього прірва, перед ним довжелезний стіл, за столом сидить усіляка начальственна сволота і запрошує: "Приєднуйтеся до нас, бароне, приєднуйтеся". А він, окинувши їх співчутливо-гидливим поглядом, відповідає: "Господи, якби ви тільки знали, як ви мені всі набридли… Я зрозумів, у чому ваша біда. Ви надто серйозні. Серйозне лице – ще не доказ розуму, панове. Усі дурниці на Землі робляться саме з таким виразом. Ви посміхайтеся, панове, посміхайтеся". Панове ж не можуть зрозуміти, чого йому ще треба, адже вони зі страху за свої статусні шкури вже визнали, що він таки літав на Місяць. Їм, намертво вписаним у систему офіційних цінностей та правил поведінки, й на гадку спасти не може, що баронові з місячної висоти наплювати на їхнє визнання чи невизнання, просто якщо він обіцяв щось зробити, то зробить, бо барон Мюнхгаузен славний не тим, літав він на Місяць чи не літав, а тим, що ніколи не бреше.
Ось у цьому й полягає геніальність художньої знахідки авторів фільму: на тлі суспільства, в якому він має нещастя жити, Мюнхгаузен з усіма його нестримними фантазіями виявляється зразком чесності і справжності. Зрештою, якщо подумати метафорично (як у випадку з "імпринтингом"), то польоти уві сні і наяву, спілкування з Шекспіром і витягування самого себе з болота за волосся – це ж абсолютно природні речі. Як каже барон, "мисляча людина просто зобов'язана час від часу це робити". От тільки де ж їх назбирати – цих "мислячих людей"? І як переконати "не мислячих" спробувати хоч раз помислити, якщо навіть друг і кохана закликають тебе "не дражнити гусей" і "стати таким, як усі", зректися всього написаного – бодай про людське око, бо ж ніхто не забороняє продовжувати бути собою таємно. І тоді барона чи не вперше в житті охоплює розпач: "Я не вмію таємно, я вмію лише відкрито… Ну не змінюватися ж мені через кожного ідіота!".
Що цікаво: роль, з якою Олег Янковський так зрісся у свідомості глядача, що на всьому пострадянському просторі навряд чи хтось може уявити собі іншого Мюнхгаузена, дісталася акторові з волі режисера, але всупереч бажанню сценариста. За фактурою Янковський видавався Горіну актором надто "правильним", однозначно "позитивним". Натомість уже в перші дні зйомок драматург почав дякувати Богові за твердість рішення Марка Захарова. Генетична пам’ять (за походженням Янковський – польський шляхтич), помножена на досвід виживання у чорному абсурді радянської дійсності (батько актора, колишній штабс-капітан лейб-гвардії, загинув у сталінських таборах, а сам Олег народився у казахстанському Джезказгані) і накладена на вбивчо дотепний текст Горіна – усе це разом дало приголомшливий художній результат. Через півтора століття після лермонтовського Печоріна в російській культурі з’явився новий образ "героя нашого часу", ще одна "зайва людина" – зайва не тому, що гірша, а тому, що не хоче й не може стати "як усі".
Олександр БОЙЧЕНКО
P.S. Наприкінці минулого року лікарі виявили у Янковського запущений рак підшлункової залози. На запитання щодо прогнозів лікарі відповідають у стилі баронових антагоністів: "На жаль, чудес на світі не буває". Лікарям видніше. Тим часом я знову вставляю диск у DVD-програвач. Звучить пронизлива органна тема Олексія Рибнікова. На галявині сидить той самий Мюнхгаузен. Він витримує свою коронну саркастично-поблажливу паузу і промовляє першу репліку: "Але це – ще не все…"
