Театрал починається з «Браво!»

Відвідала я в неділю наш театр – імені Ольги Кобилянської. Мало не як у Булгакова: "давали оперу – і я увійшов", тобто увійшла. Хотіла подивитися виставу для дітей. Як з’ясувалося, не завжди треба догоджати своїм бажанням. Цікаві передчуття охопили мене вже під час ознайомлення з афішею. Згідно з графіком, мали "давати" виставу за Шейко-Медведєвою "Зачаклована карета". На афіші біля театру "Карету" закреслили і вписали "Карлсона". Це потішило, бо з невеличкого дитячого репертуару (всього три вистави) якраз "Карлсона" мені хотілося побачити найбільше.
А тепер відгадайте, що я насправді подивилася – "Карлсона" чи все-таки "Зачакловану карету"? Не вгадали: "День народження кота Леопольда". Ось так. Причина перестановок, звичайно, банальна, і, зрештою, по-людськи зрозуміла: захворів актор. Але якщо вже начистоту, то є ще одне "зрештою": яка, зрештою, різниця, що дивитися, коли дивитися все одно нема що?
От вважайте, як хочете, а я не вірю, що діти – це істоти, які нічого не розуміють і будь-який примітив готові сприйняти за диво дивнеє. Діти – вони, звісно, малі, але ж не конче недоумкуваті. Крім того, мені якось раніше здавалося, що навіть на дитячій виставі у театрі має бути хоч трохи цікаво не лише дітям, а й дорослим, які дітей туди привели. У доброму театрі. Виявилося, що якби людство не вигадало мобілок, то страшно й подумати, як би рятувалися від Леопольдової нудьги деякі батьки.
І що, хочете сказати, ніби діти цього не зчитали, не зауважили поведінки дорослих? Діти, які живуть разом з нами ось у цьому комп’ютеризованому, швидкому і непростому світі? Діти, від чиїх запитань уже з перших класів ледь не вішаються вчителі? Чи ж ці діти не спроможні помітити численних русизмів у мові акторів (а якщо не помітять і засвоять як належне, то тим гірше), фальшу в голосі, асинхронності рухів у примітивних танцях, прасування неувімкненою праскою (хоч би дріт сховали кудись чи що) і настільки убогого реквізиту, що пластиковий торт радше викликає сльози жалю, ніж апетит?
Ні, я розумію: криза. Але, очевидно, не лише фінансова. Тим часом саме діти – той контингент, завдяки якому театрові так-сяк вдається виживати. Про виховання естетичного смаку ніхто не говорить, точніше навпаки: лише те й роблять, що говорять, застосовуючи "планово-масовий" підхід до відвідування театру. Отак класами, групами… І спробуй відмовся: смак треба виховувати! Тільки що то за смак – тут вже ви мені даруйте. Бо це не смак, а прямий і ефективний шлях до мильних опер та попси. Зате з почуттям виконаного обов’язку і святою вірою в те, що дитина виростає культурною і вихованою. Ще б пак: з раннього дитинства до театру ходила.
Дітки (а це були діти віком десь від чотирьох років і до дванадцяти – у дванадцять, здається, їх вже не Леопольд цікавить) аплодували, підказували акторам правильні відповіді і навіть задували свічки на торті. Але, на моє суб’єктивне відчуття, робили вони це якось невесело і приречено. Сказали треба аплодувати – аплодуємо, треба дути свічки – задуваємо. Як вам треба, так нам і добре. Мабуть, такі правила театру.
Неподалік від мене сидів чоловік із двома онуками. Перед початком вистави він хизувався, що вже кілька разів водив їх до театру. Він давав малюкам настанови: "Ви ж знаєте, що треба робити у кінці? Голосно кричати "Браво!", як дідусь учив". Неважливо, чи сподобається вистава, чи ні, чи буде вона вдалою, чи зовсім провальною, чи смішною, чи такою, що дратує до скреготу зубовного. Є установка: кричати у фіналі "браво". Ось вам і виховання смаку. І що би ви думали? Діти таки кричали голосно "Браво!". Надто голосно. Чоловік ще й прокоментував: "Такі малі, а вже справжні театрали!". З гордістю, вдоволено. Мав причину: сам виховав. Мені ж було соромно і нудно. Тож попри всю хрестоматійність котячого заклику я з таким Леопольдом жити дружно не хочу!
Наталя КРАСКО