Усе розпочалося 2000 року: найекстравагантнішим фільмом Венеційського фестивалю став "Острів" корейського режисера Кім Кі Дука, під час перегляду якого надто вразливих глядачів ледь не вивертало прямо в залі, а естети завмирали від поетичної краси. Посеред озера розмістилися рибальські плоти із затишними, розмальованими будиночками. Але ця гармонія оманлива. У будиночках немає зручностей, і справляти фізіологічні потреби героям доводиться через отвори у плотах. Інколи в таких ситуаціях у найделікатніші чоловічі місця з-під води встромлюється шило. Це витівки молодої жінки, такої собі русалки, котра вдень розвозить рибалкам їжу, а вночі торгує своїм тілом. Вона ненавидить чоловіків і позбавляє їх життя.
Єдиний чоловік, до якого прихильна героїня, – колишній поліцейський, одержимий манією суїциду. Чого тільки вартий його спосіб самогубства: жоден європеєць не додумався б ковтати рибальського гачка і кидатися до річки, та й жоден "рятівник" не витягував би смертника за ліску з гачком… Тоді "Острів" добряче полоскотав зір та нерви глядачам, а ім’я Кім Кі Дука стало синонімом небаченої жорстокості, випробовування на міцність глядацької психіки і, водночас, мальовничого поетичного кінематографа. З "Острова" розпочалася світова фестивальна мода на південнокорейське кіно загалом і на виокремлений з нього художній феномен – Кім Кі Дука.
Феномен народився в далекому гірському селі і в дитинстві був забіякою. Потім батьки переїхали до Сеула, а Кім підлітком пішов працювати на фабрику, згодом завербувався на військову службу. В одному з інтерв’ю режисер зізнається, що довший час він взагалі не сприймав серйозно "культурні цінності", оскільки вважав, що справжню цінність мають лише результати фізичної праці. Але вже у зовсім дорослому віці, назбиравши на авіаквиток, Кім Кі Дук вирушає до Парижа вивчати історію мистецтв. За словами самого Кіма, кіно він вперше побачив у тридцять два роки і зрозумів, що це і є його покликання. Повернувшись на батьківщину, Кім Кі Дук починає писати сценарії, а трохи пізніше, 1996 року, знімає свій перший фільм "Крокодил". На запитання про оволодіння секретами кіномистецтва Кім Кі Дук відповідає, що вчився, не дивлячись кіно, а спостерігаючи за життям. Подібну думку з цього приводу висловив Йос Стеллінг: "Корові дають не молоко, а траву".
Після дебюту Кім Кі Дук дуже багато знімає, мовби надолужуючи згаяний час. Він примудряється знімати по фільмові, а то й по два на рік. Про фільми Кім Кі Дука відомо майже все, про нього самого не відомо майже нічого. Хоч режисер є постійним гостем кінофестивалів, проте контакту із журналістами він скромно уникає. У Кореї його позиція серед кінематографістів є маргінальною. Адже, як правило, південнокорейські режисери, крім освіти, мають ще й шляхетне походження. У Кіма немає ні одного, ні іншого. І взагалі, вдома його стрічки особливою популярністю не користуються: кажуть, що він зображує неприглядний бік корейського суспільства. Але, як це часто буває з невизнаними на батьківщині талантами, саме Кім Кі Дук представляє корейський кінематограф за кордоном.
2003 року режисер знову вразив світ. Цього разу – неймовірно красивою притчею "Весна, літо, осінь, зима… і знову весна". Дія фільму охоплює чотири пори року і відповідні їм періоди людського життя. На острові, подалі від мирської метушні, старий буддійський монах виховує хлопчика в дусі буддизму, проте не може зупинити пробудження у того жорстоких бажань і сексуальності (весна). Хлопчик підростає, в його житті з’являється жінка, і заради неї він покидає наставника (літо), але повертається по роках, здійснивши вбивство через пристрасть (осінь). І знову відлюдник допомагає учневі знайти душевний спокій, доки той не піде спокутувати провину. А взимку, залишивши за спиною гріхи, колишній хлопчик уже зрілим чоловіком повернеться в монастир і займе місце старого монаха. Він прив’яже до свого тіла камінь і потягне на гору статую Будди – символ упокорення перед законами життя, які неможливо осягнути, але з якими можливо змиритися. Згодом у монастирі з’являється маленький хлопчик. Річний і життєвий цикли завершилися, настає нова весна.
Ще одним піком кар’єри корейського режисера став "Порожній дім" – кіно про бездомних закоханих, які потрапляють до порожніх чужих квартир, щоби трохи пожити в комфорті і створити там свій власний, майже невловимий затишок. Їм нічого не потрібно, адже вони не грабіжники. Власне, спочатку герой "бомжує" сам, але раптом в одному з багатих будинків він зустрічає надломлену тиранією чоловіка молоду жінку. Виявившись мимовільним свідком чергового сімейного скандалу, герой стає на захист побитої жінки, а вона, своєю чергою, покидає дім разом із захисником. Усе це відбувається мовчки, і так до самого кінця фільму герої розуміють одне одного без жодного слова.
Новий фільм Кім Кі Дука "Зітхання" трохи схожий на "Порожній дім". Молода жінка, довідавшись про зраду чоловіка, наважується на парадоксальну акцію – вирушає на побачення із в’язнем-смертником, про спробу самогубства якого вона дізналася з теленовин. Під час наступних романтичних візитів до в’язниці жінка обклеює камеру для побачень фотошпалерами різних пір року (весна, літо, осінь) і виконує перед злочинцем сезонні шлягери, закохуючи його в себе. За весь час ув’язнений знову не промовить ані слова і, здається, так і не зрозуміє, чого добивається ця дивна жінка. Авторським автографом у кінострічці стало виконання Кім Кі Дуком ролі начальника в’язниці. Його ледь помітне відображення в моніторі системи спостереження є дуже точною метафорою кінорежисера: ми не бачимо його, але він завжди непомітно стежить за всім.
Східна психологія для нас – наче інша галактика. Дуже часто в азіатів шлях до ніжності та спокою пролягає через жорстокість і біль. Можливо, тому головною темою, що проходить через усі фільми Кім Кі Дука, є тема "прекрасного насильства". Але на відміну від інших азіатських режисерів, у яких кров аж бризкає з екрана в зал, Кім Кі Дук зумів поєднати кров із любов’ю. І уважний глядач легко зауважує, що передумовою жорстокості в його стрічках є глибокі внутрішні страждання героїв та пошук ними людського тепла і порозуміння.
"Мої персонажі живуть ніби в клітці. Але життя – це і є клітка, з якої можна вирватися лише після смерті", – стверджує режисер. Ці слова виразно пронизані буддійською філософією. Жорстокі пристрасті у фільмах Кім Кі Дука розігруються мовби в порожнечі – тій порожнечі, яка є ключовим поняттям буддизму і міститься поза ілюзорним видимим світом. У згаданих і незгаданих тут фільмах південнокорейського режисера ця порожнеча виявляє себе через безсловесність і дзенську "безхарактерність" героїв, через незакінчені сюжетні лінії і загальну незавершеність оповіді. Саме відчуття присутності цієї порожнечі так шокує та хвилює нас своєю загадковістю і саме її не втомлюється знімати на плівку Кім Кі Дук.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ