«Куди повертатися? Від села – руїни»

У понеділок, 26 квітня, минає 24 роки з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Кореспонденти "МБ" побували у селі Новоолексіївка Сокирянського району. Туди після аварії переселяли людей із зони радіоактивного забруднення на Жит

– На Буковині вже прижилися, навіть змінювати щось не хочеться. Але багато з переселенців мріють про те, щоби час повернувся назад і Чорнобильської трагедії не було. Щоби ми змогли жити, як жили до аварії, – ділиться Тетяна ГРИШАНОВИЧ.

Жінка із сім’єю з 1993 року проживає в Новоолексіївці. Трагедія на Чорнобильській АЕС розділила їхнє життя на дві частини: до переселення і після.
Таких сімей відселили десятки тисяч. 55 переселеним родинам збудували нові будинки і в Новоолексіївці. Проте більшість людей так і не прижилася. Нині тут залишилося 22 сім’ї. Інші продали будинки і повернулися на Житомирщину.

– Відколи нас виселили, я в своїй хаті був лише один раз, – каже Сергій ГРИШАНОВИЧ.

– Багато людей повернулося додому, а нам немає куди повертатися, – розповідає пані Тетяна. – Я, наприклад, із самої Прип’яті… На батьківщину їздимо, у селах поховані рідні. Але в саму Прип’ять, звісно, ні. Місто закрите.

Жінка пригадує, як їх виселяли: Прип’яттю їхала машина з міліцією, і всіх мешканців забирали просто гуртом – хочеш чи не хочеш. Дозволили взяти лише документи і найнеобхідніші речі. Казали, що виселяють на три дні…

Обіцяли котеджі, а навіть газ не підвели
Наприкінці 1980-х Новоолексіївку почали розбудовувати з великими перспективами: навчально-виховний комплекс на 150 дітей, профілакторій, водонапірні вежі, своя сільська рада, три широкі вулиці з 55 будинками для переселенців…

Котеджі для переселенців будували авральними темпами. Була команда згори – переселити людей якнайшвидше. "Коли збиралися їхати сюди, нам розповідали, що тут котеджі, туалет-ванна, телефон і газ. Коли приїхали, виявилося, що навіть газ до будинків не підведено", – каже пані Тетяна.
Спочатку переселеним родинам довелося жити у дуже важких умовах: топили котли твердим паливом і сиділи взимку в будинках одягнутими, зі стелі крапало...

Траплялися навіть кумедні ситуації: сарайчики для худоби збудували з трьома сходинками. Коли приїхала комісія, виникло запитання: як корови мають ходити сходами?

Потім заблокували будівництво профілакторію. Приміщення сільради Новоолексіївки Фонд держмайна продав. Від нього залишилася велика розрита яма просто біля школи…

Селяни нарікають на безробіття та дороги
Нині в селі дві біди – дороги і безробіття. Олексіївка та Новоолексіївка розташовані на відшибі, за декілька кілометрів від державного кордону з Молдовою. Селяни кажуть: "До нас ні заїхати, ні виїхати". Колись їм було ближче дістатися ринку в Молдові, ніж у Сокирянах. Автобус їздить двічі: зранку виїжджає до райцентру, а після обіду повертається.

Ольгу Сидорчук, Галину Смолінську, Валентину Думинську, Інну Коломєєць ми застали, коли жінки поверталися з поля: городництво – основне заняття, яке годує місцевих людей весь рік. Іншої роботи в селі майже немає. Тому доводиться важко працювати на полі, тримати худобу. Більшість родин обзавелася козами, моду на яких до села привезли саме чорнобильські переселенці.

Жінки розповідають, що за 17 років вже звикли до своїх нових домівок. Хоча спочатку було важко. Тільки ті, хто не мав вибору, залишилися в Новоолексіївці. Потім зробили ремонти в помешканнях, облаштували садочки біля будинків, почали дітей одружувати ...

– Та куди вже повертатися? Від мого села залишилися одні руїни, – каже Валентина ДУМИНСЬКА і додає: – Але чорниць і лисичок смажених все одно не вистачає.

– Наші діти раніше їздили на Житомирщину додому, а тепер уже кажуть – до мами, – додає Галина СМОЛІНСЬКА.
А Інна КОЛОМЄЄЦЬ не без гордості розповідає, що вона перша переселенка, яка вийшла в Новоолексіївці заміж: "Я сюди переїхала, коли ще навчалася в школі, тому мій край тут. А маму ще тягне на Житомирщину".

Про потерпілих від аварії на ЧАЕС згадують раз на рік
Не без суму переселенці зауважують, що про них згадують лише раз на рік – 26 квітня: завжди дають допомогу, організовують різноманітні заходи...

– Людям уже набридли заходи, адже 26 квітня – це не свято, а день трагедії, – каже Іван СКАЛЬСЬКИЙ, сільський голова Олексіївки. – Раніше щороку показували їм фільм: вони дивилися, як їх насильно вивозили, і плакали. Це все ми вже пережили. Тепер люди не хочуть цього згадувати, адже почали звикати до нового життя.

Хоча Іван Іванович не заперечує – серцем переселені родини ще й досі на Житомирщині. Свого часу він до Новоолексіївки навіть привіз 50 сосен, щоби нагадували переселенцям їхні рідні хвойні ліси. Посадили, доглядали за деревами, але, на жаль, не приживаються вони на чорноземі Сокирянщини.
Марина КАРАСЬОВА

ОФІЦІЙНО
На Буковині проживає 21 тисяча осіб, які мають статус потерпілих від наслідків аварії на ЧАЕС. Із них:
 першої категорії – інваліди – 377 осіб;
 учасники ліквідації наслідків аварії (1986-1987 рр.) – 1699;
 учасники ліквідації наслідків аварії (1988-1990 рр.) – 561;
 евакуйовані та відселені із радіаційно-забруднених зон – 260 (найбільше переселенців проживає у Чернівцях – 136 осіб).
Також на території області є 13 населених пунктів, які зараховані до зони добровільного гарантованого відселення. Тут проживає майже 11 тисяч людей.

думки

Iван Скальський,
сільський голова Олексіївки:

До Новоолексіївки родини почали переселятися 1992 року, переважно з Овруцького району. Сподівалися, що в 55 будинків приїдуть молоді сім’ї, тому школа була розрахована на 150 дітей. А насправді приїхали літні люди. Спочатку умови проживання були дуже важкими, багато людей не витримали, продали будинки і поїхали. Скарг було дуже багато. Тільки 1998 року до хат підвели газ. Тоді стало трохи легше, але на сьогодні з 54 родин залишилося 22 – 66 осіб, із них 16 – неповнолітні. У школі сьогодні навчається 43 дітей. Там є все необхідне, а ось дітей немає. У класах по 5-6 учнів, а деяких класів просто не набрали. Молодь тікає до міста, старі люди помирають. Зараз у Новоолексіївці 50 хат, в яких ніхто не живе".

Тетяна Лукашова,
директор Новоолексіївського навчально-виховного комплексу:

Наша родина переїхала сюди з Овруцького району. Але так сталося, що 1986 року, коли всі їхали з Житомирщини, ми, навпаки, туди перебралися. В перші роки після аварії жили там. Потім приїхали в Новоолексіївку. Тут вже і батька поховала. Тому вже немає куди їхати і шукати чогось кращого. Хоча багато чорнобильців продали будинки, оскільки наше село – як Курильські острови: віддалене від усього. Дорога погана, люди не мають іншого заняття, окрім садівництва і городництва. А діти підростають, їх потрібно навчати, одружувати… Залишилося небагато, переважно ті, хто має хоч якусь роботу. Дітей із кожним роком у школі стає дедалі менше. Село вимирає, і це проблема. Що робити з таким великим приміщенням? В одній частині і так вже відключили опалення, бо там немає кому займатися. А що буде через рік-два?"