«До пострілів не звикаєш»

Після пострілів, які лунали впродовж кількох днів у місті Рубєжне Луганської області, чоловік зібрав речі й разом зі своєю родиною виїхав із Донбасу. У Чернівцях багатодітна родина – двоє дорослих та шестеро дітей – усього кілька днів і не відмовляться від будь-якої допомоги.

Рубєжне Луганської області опинилося між двома вогнями – сепаратистами та Нацгвардією. Спокійне життя в місті припинилося кілька тижнів тому. Олександр Старіков та його сім’я відчули, як воно – жити під постріли.

Трирічна донька молилася, щоб сепаратисти не стріляли

– 22 травня під Рубєжним був бій, пошкодили вокзал, а це за кілометр від нашого будинку. 28 травня була мінометна перестрілка. А сьогодні родичі розповідали, що стріляли й у самому місті.

– Я їздив через блок-пости, бачив там зброю, розумів, що вона не просто так стоїть, і думав, що готовий до всього. Але коли почали стріляти, у мене ноги затрусилися. До пострілів не можна звикнути чи підготуватися, – каже Олександр.

– Коли трирічна донька молиться, щоб сепаратисти не стріляли, а 18-річний син під ковдрою заспокоює себе й мене, що ці постріли – це гроза, то це вже не нормальна ситуація.

Після такого життя Олександр звернувся до волонтерської організації, і йому порадили їхати до Чернівців.
Лише тут сім’я заспокоїлася й діти тішаться, що можна гуляти без страху.

"Спокій дітей дорожчий", – каже Олександр і поки що не знає, скільки доведеться залишатися в Чернівцях.
Розповідає кореспондентові "МБ" своє бачення, чому так склалася ситуація на Донбасі.

– У Луганській області багато людей підтримує сепаратистів. Я працював у цеху, де було 80 працівників і проукраїнськими були лише одиниці. Я сам проукраїнський, хоча за національністю росіянин, – каже Олександр. – Більшість дивиться російські канали й налякана Правим сектором. Хоча люди вже не знають, чого саме вони хочуть. Кажуть, головне – щоб уже був мир.

Заворушення на Донбасі в будь-якому випадку були би. Але якби не втручалася третя сила, усе вирішилося б значно швидше, – вважає Олександр. – Спочатку ми спостерігали, як з’явилися місцева самооборона на блок-постах, а потім уже були люди із кращим озброєнням. У них автомати, вони чинять беззаконня.

– Якщо постріли звучать за містом, це насторожує, але якщо в місті – це вже спонукає до дій. Дружина у вікно бачила, як летять снаряди. Я в той час заспокоював дітей в іншій кімнаті. Сумки в нас були вже зібрані, тому вирішили, що потрібно їхати. За кілька днів до цього місто було заблоковане, виїхати не мали можливості. У місті розпочалася паніка, магазини стали напівпорожніми, з міської ради зняли український прапор, школи не працювали. Коли школи відновили роботу й розпочалися пришкільні табори, то прийшло всього четверо дітей. Далі вони вже не працювали. Випускні скасували. Випускників попередили, що ЗНО не будуть проводити. Уже в Чернівцях зареєстрували сина на ЗНО на другу сесію
Коли ми виїжджали, блок-пости саме відкрили. Кожен взяв по сумці. Знайомий довіз бусиком до Харкова, а звідти – на автобус "Харків – Чернівці".

Багато людей виїхало до Росії

– Не відомо, коли закінчать військові дії на Донбасі, але судячи із заяв політиків та військових, так швидко ситуація не вирішиться. Чекають інавгурації президента й сподіваються, що це допоможе, але впевнений, що це не так. Ситуація на Донбасі затягнеться не на один місяць.
Якби були закриті кордони, все було би простіше. Але цього чомусь досі не зробили, – продовжує Олександр. – Багато людей до Нацгвардії ставляться вороже. Кажуть, що прийшли завойовувати наші землі. Люди, як задурманені. Багато обману в ЗМІ – і українських, і російських, і місцевих.

Багато людей виїжджає до Росії. Так уже склалося, що з Донбасу їздили до Росії на заробітки. Тепер забирають туди сім’ї. Вчителька сина агітувала нас виїжджати до Ростовської області. У сина із класу більшість виїхала в Росію.

Я вірю в Бога. Україна – це закон, і Бог підтримує закон, а не бандитів. У сепаратистів та терористів немає шансів. Ось лише питання, якою ціною відновиться мир і порядок.

Олександр Старіков передбачає, що переселенців буде більше. Каже, вже знайомі цікавляться обстановкою й чи можна приїхати.

– Не шкодуємо, що переїхали, там із кожним днем дедалі небезпечніше, – кажуть у сім’ї Старікових. 
Людмила ОСАДЧУК