Наставник «Будівельника» на Буковині вже давно «свій»

Найтитулованіший серед тренерів, які працювали з чернівецьким "Будівельником", Сергій Побереж­ченко, чия перемога з харківським "Локомотивом" у Кубку топ-команд досі залишається рекордним для українських клубів виступом на євроарені, досить швидко став у Чернівцях "своїм". І не лише тому, що найуспішніша команда майстрів нашого краю має чимало шанувальників. Але і Буковина для Сергія Володимировича є напіврідною, адже тут доживала останні 15 років його мати.
Перед фіналом сказав хлопцям: "Ми вже дозріли виграти цей єврокубок!"
– Вам пощастило з "Локомотивом" здобути перший для українського волейболу єврокубок. Тоді встигли відчути "історичність події"?
– До цього успіху ми йшли десь три-чотири роки. Уперше ми потрапили до першої четвірки "Кубку виклику" 2004 року. Фінальна частина гостювала у Польщі. Крім господарів, суперниками були іспанська та бельгійська команди. Ми програли у півфіналі іспанцям, а полякам рідні стіни не допомогли здолати бельгійців. Наступного року ми знову потрапили до топ-четвірки. Тоді до фінальної частини пробився і "Азот" (Черкаси). А нашими суперниками були чемпіон та віце-чемпіон Голландії, де відбувався турнір. Ми потрапили одразу на чемпіона і перемогли 3:1. А "Азот" поступився срібному призерові. У фіналі ми програли другій команді чемпіонату Голландії. Першу партію виграли, а далі нас якось не вистачило. Але це був цінний досвід. 2004 року ми знову увійшли до фінальної четвірки, яка гостювала вже в Інсбургу (Австрія). Там були ще австрійці, румуни і португальці (Кастелло да Майя). Я бачив у фіналі нас з португальцями. Але жереб звів нас у півфіналі. Ми виграли 3:1 у важкій боротьбі. У другій парі румуни трохи несподівано обіграли господарів. Звісно, ми думали, що у фіналі будуть австрійці, на них готувалися і налаштовувалися. А довелося грати з румунами. Гадаю, вони були не слабші, але в Австрії була ніби поважніша за іменами команда: лише один австрієць, решта – іноземці (канадець, аргентинець, двоє румунів). Психологічна перевага була на нашому боці, адже ми вже втретє грали у фіналі чотирьох. Так ми з третьої спроби виграли єврокубок. Команда тоді у нас була добре укомплектована, всі 12 гравців, як кажуть, "граючі".
– Отже, 2004 рік став історичним для "Локомотива" і для вас як молодого тренера...
– Коли ми прилетіли після фіналу до Харкова, біля трапу нас зустрічали з оркестром. Потім було вшанування команди. Щоправда, вже після завершення сезону. Далі ми виграли чемпіонат України і, на жаль, програли Кубок. У фіналі зустрічалися з "Юридичною академією" в їхньому залі. Ми вели 2:0 по партіях і... "не вистачило бензину" – програли 2:3. Змазали кінцівку сезону. Цьому є об’єктивні причини і логічне пояснення. Ми воювали на три фронти – єврокубки, чемпіонат і Кубок України. Підтримували хлопців у тій формі, щоби вони лише не опустилися нижче. А далі вже йде психологія, налаштування команди.
У "Локомотиві" не скажуть, чому "прибрали" Побережченка
– Ця поразка у фіналі Кубка теж якось вплинула на ваше швидке розлучення з "Локомотивом" чи просто мотивації далі не вистачило?
– Гадаю, що і це вплинуло, і деякі інші речі. Але я ніколи, як кажуть, не виношу сміття з хати. Про те, що я знаю, не дізнається ніхто. Те саме, гадаю, вам скажуть у "Локомотиві", ніхто не буде пояснювати, чому "прибрали" Побережченка, скажуть, що сам пішов і все...
– Після "Локомотива" на певний час ви випали з поля зору...
– Працював рік у "Динамо" (Москва) другим тренером у другій команді. Не склалося, все-таки там є свої люди, які теж хочуть працювати тренерами. Потім повернувся до Харкова, роботи не було, тож я влаштувався в економічний університет на кафедру фізвиховання викладачем. Два роки працював стар­шим викладачем. Я не закинув тренерську роботу – там були університетські чоловіча і жіноча команди. Хлопці грали у студентській лізі Харкова, а дівчата – у студентській лізі України. Я працював з хлопцями, допомагав дівчатам.
У Санкт-Петербурзі сказали: "Вилетіти зможемо і без тебе"
– До Чернівців ви приїхали після Санкт-Петербурга...
– Після двох років роботи в університеті відчув, що вже "руки чухаються" – хочеться якусь команду взяти, зробити з неї бойову одиницю. Почав телефонувати до Росії, бо є друзі в Москві, у Пітері. У Санкт-Петербурзі президентом клубу був і є Володимир Самсонов, майстер спорту міжнародного класу, проти якого довелося грати за часів СРСР: я за Харків, а він – за "Автомобіліст" (Ленінград). Поспілкувалися, позгадували старі часи. Він ще сказав тоді, що, можливо, колись вони мене запросять. І ось те "колись" настало, з’явилися гроші, місто дало, спонсори знайшлися. Вони поставили завдання вийти з групи Б до групи А вищої ліги Росії. До групи А вийшли ми і Тюмень.
– Далі не було бажання там працювати?
– У мене закінчився контракт. Зі мною розрахувалися і сказали: "Якщо наступного сезону нам дадуть гроші для виходу до Суперліги, ми тебе покличемо, а якщо не дадуть, то вилетіти назад зможемо і без тебе".
Друге місце Чернівців у Суперлізі дуже здивувало
– За Чемпіонатом України стежили, помітили стрімкий злет "Будівельника"?
– Чесно кажучи, доки прийняв команду, я не бачив жодної гри "Будівельника". В Інтернеті стежив за результатами. Для мене було дуже дивно, що Чернівці борються за медалі. Так, я знав, що є команда, що вийшла до вищої ліги, посідає там призові місця. А коли Чернівці вибороли друге місце у Суперлізі, мене це дуже здивувало. Але тепер я переконався, що це команда з потенціалом.
– До тренерства у Чернівцях доводилося тут бувати?
– У мене тут, в селі Старий Вовчинець Глибоцького району, доживала свої останні 15 років моя мама. Тому я приїжджав сюди щороку. Їхали через Чернівці, через вулицю Головну. Але це було проїздом. Після гостин у мами поверталися знову через Чернівці, але особливо з містом не було коли знайомитися. Для мене Чернівці були трохи плутаним місто. Тому заїжджали ми завжди добре, а виїхати нам не завжди вдавалося одразу. Заодно знайомилися трохи з містом – такі собі екскурсії попри волю (сміється – авт.).
На Буковину маму "занесла" романтична історія
– Як маму "занесло" до Чернівецької області?
– Доля така. Романтична історія. Після інституту маму направили у Старий Вовчинець. Вона згадувала, що був там симпатичний парторг школи – Олександр Шатілов. Мама була незаміжня, а він – одружений. Вона йому теж подобалася. Але коли мама відпрацювала належний рік чи два, повернулася додому, вони обмінялися адресами і все. Минуло багато років, аж раптом мама отримала лист від того Олександра Дмитровича. Він написав про своє життя, що виростив двох дітей, які мають уже свої сім’ї, що він уже дідусь. Запитував, як у мами справи. Мама відповіла, що розлучилася з чоловіком стільки-то років тому, що живе сама. І що ви думаєте? Десь за тиждень-другий він приїхав до мами і каже: "Збирайся, ти їдеш зі мною. Я тебе люблю ще з тих часів. Я був одружений, тому не міг собі нічого дозволити, але тепер я хочу, щоб ми дожили свій вік разом". І мама зібрала речі і поїхала у Старий Вовчинець. Тут вона і по­мер­ла у грудні 2003 року...
– Ви встигли пограти і за збірну СРСР...
– Так, я грав за молодіжні збір­ні, був капітаном команди. Нас зібрали 1982 року, а закінчила наша збірна 1985 року (за віком). Вигравали ми і Чемпіонат Європи 1984 року у Франції, і Чемпіонат світу 1985 року в Італії.
– У ті часи, коли ви вигравали чемпіонати Європи і світу, можна було і захворіти "зірковою хворобою"?
– Була, звісно, певна гордість за себе. Але це не була зіркова хвороба. Треба було працювати. Там не давали "захворіти", лікували на місці, "не відходячи від каси" (сміється – авт.).
Син – двометровий, але з волейболом у нього не склалося
– Сім’я переїхала з вами до Чернівців?
– Поки що ні, у Харкові син Павло навчається на факультеті психології у педагогічному інституті, закінчив третій курс.
– Спортсмен?
– Ні, він має два метри зросту, але з волейболом у нього не склалося. Лікарі його "забракували" – не можна йому серйозним спортом займатися.
– Самі підтримуєте волей­больну форму?
– Трішки тренуюся. Коли працював в університеті, ми збиралися на тренування з колегами двічі-тричі на тиждень, їздили на ветеранські турніри. Це рух, спілкування – для душі, не для рекордів. Це і є спортивне життя! 
Георгій МАЗУРАШУ