«Наші військові не здадуться»

Військовий хірург про своє перебування в зоні АТО

21 червня відзначали день медика. Про наших медиків у зоні АТО та ситуацію на Сході ми розмовляємо із хірургом із Чернівецького військового госпіталю.

Андрій Безручко, лікар-хірург Чернівецького військового госпіталю, капітан військової служби, мав три місії у гарячих точках. У Ліберії (Африка) він перебував у 2006-2007 роках, у Афганістані двічі – в 2009-2010 та 2013-2014 роках. У 2015 році доля розпорядилася так, що служив він у гарячій точці вже в рідній країні – в околицях Донецька.

"Всі кущі, ліси заміновані"
– Якою ви побачили Донецьку область?
– Я родом із Донецька, прожив там перших 19 років свого життя. І те, що тепер там побачив, жахнуло. Там зараз масова розруха. Скажімо, село Піски раніше було схоже на буковинські Мамаївці: гарне, велике село, гарні будинки. Тепер там живого місця немає: розбомблене, на городах воронки, людей немає, будинки зруйновані, у дахах величезні дірки від снарядів. Всі кущі, ліси заміновані. Не знаю, скільки потім це доведеться розміновувати...
Коли нас обстрілювали "Смерчами" (ракета, удвічі потужніша, ніж "Град"), два реактивні снаряди зайшли в озеро й не вибухнули, адже розраховано, що вони мають вдаритися в щось тверде. Так ці два "Смерчі" там і лежать… Вся Донецька область всипана такими "подарунками": "Градами", мінами, що не розірвалися, розтяжками, закопаними мінами. Нерозпізнаних трупів, які гниють у посадках, ставках, дуже багато...

– Як почуваються там наші військові?
– Я потрапив у 93-тю окрему механізовану бригаду. Саме ця бригада разом із "Правим сектором" стояла за донецький аеропорт до кінця, вона тепер боронить такі населені пункти, як Піски, Водяне, Опитне, Тоненьке та ін.
Цю війну ми можемо виграти завдяки нашим людям. Українські солдати стоять до кінця: поранені чи контужені – ніхто не хоче покидати своїх. Один із поранених сказав мені: "Дайте мені бинт, я буду сам собі робити перев’язки, тільки не відправляйте мене звідси!" Інший з очевидною контузією теж не хотів залишати передову і їхати у госпіталь.
Волонтери дуже допомагають. Якби не вони, хлопці не вистояли б. Мало того, що умови погані, немає навіть хорошої форми (наприклад, на зиму). Нас врятувало те, що канадські благодійники передали канадську зимову форму. Особисто я носив ту форму, яка в мене залишилася ще із миротворчих місій.
Оскільки була весна, всі масово хворіли на застудні захворювання, бронхіти, запалення легень. Військові 45-50 років потерпали від недуг серцево-судинної системи, тиску. Ліків не вистачало. І тут нам знову на допомогу прийшли волонтери. Наприклад, івано-франківські лікарі самі скинулися грошима і купили нам медикаменти. Звичайні люди із Чернівців передавали паски на Великдень.

– Яку роботу ви там виконували?
– Великих операцій там не робив. Допомогу надавали в медичному пункті батальйону, який розгортається у будь-якому придатному приміщенні: покинутому будинку, напівзруйнованій фермі.
На передовій у нас було завдання надати першу допомогу: зупинити кровотечу, розвиток травматичного шоку, накласти транспортну іммобілізацію, пов’язку і швиденько евакуювати пораненого в госпіталь. У місті Красноармійськ – приблизно 70 км від передової – розгорнуто 66-й військовий мобільний госпіталь. Також є точки в Курахово – 10 км від Донецька – та Селідово – 15-20 км від Донецька. Медична допомога там на дуже високому рівні, працюють наші лікарі – серйозні військові професіонали.
Наша бригада медиків була збірна. Я хірург, а у них хірургів на той час не було. Тому мене туди доукомплектували, я був єдиний із Чернівців.
Через два місяці нас звідти повернули – змінилася концепція медичної допомоги. Чомусь почали міняти кадрових військових лікарів на лікарів мобілізованих, тобто тих, яких призвали з цивільних поліклінік та лікарень. "Нагорі" прийняли таке рішення. Чесно кажучи, нам це було незрозуміло, ми писали рапорти, щоб нас залишили. Але їх не задовольнили…

"У сепаратистів забезпечення теж погане"
– Як ставилося до вас місцеве населення?
– Місцеві на тих територіях добре ставляться до української армії. Траплялося, що мені кілька разів доводилося добиратися самостійно (їздив по службових питаннях). Ти просто виходиш на дорогу, підіймаєш руку – перша ж машина зупиняється і підвозить, куди потрібно. Лише кажуть: "Будь-ласка, хлопці, не залишайте нас, не йдіть звідси…"
Хоча, звичайно, є там такі, на яких дуже впливає сепаратистське телебачення. Там, де я був, тільки "сєпарське" телебачення. Мені 42 роки, я трохи націоналіст, дивлюся ті канали і думаю: "Це ж треба, яка я сволота. Я ж людей вбиваю, пенсіонерок ґвалтую…" Днів через два-три після перегляду їхніх програм починає "з’їжджати дах". Перегляд цих телепрограм я називав "відчуй себе мерзотником". Ми потім просто телевізор взагалі не дивилися. А там люди вже більше року це дивляться, вважають, що "укропи прийдуть – всіх виріжуть".

– Що можете сказати про забезпечення сепаратистів?
– У нас забезпечення погане. У них, чесно кажучи, забезпечення теж погане. Росія не особливо переймається становищем сепаратистів. Вони голодують, їдять лише крупу на своїх позиціях. У них гине 20 осіб, а вони списки не подають на загиблих якнайдовше і на них отримують гроші, а потім ці гроші розсовують по кишенях.
Звичайно, іноді у них трапляються дуже цікаві зразки техніки – новітньої російської 2013-2014 років випуску. У нас такої немає. Наприклад, кулемет "Корд" – ним можна наскрізь "прошити" двоповерховий дім разом із людьми, які там перебувають. Дуже серйозна "машина". Наша армія таку захопила. Добре було б, якщо наші конструктори його розібрали на запчастини і, можливо, щось схоже зробили українське.

– Скільки ще триватиме ця війна і чи зможемо ми вистояти?
– На це питання відповім алегорією. Горить вогонь – стоїть людина і підливає туди бензин. Якщо не підливатиме, вогонь погасне. Доки Росія не припинить постачати людей, боєприпаси, провадити свою ідеологію, підтримувати вбивство українців, доти це триватиме. Наші люди не здадуться і вистоять. Ще би влада нас підтримувала…

Леся ТОКАРЮК