Автор національних бестселерів на історичну тему "Чорний ворон" та "Маруся", лауреат Шевченківської премії Василь Шкляр в інтерв’ю "МБ" розповідає про війну з Росією та феномен українських воїнів.
Письменник завітав до Чернівців, щоб вшанувати пам’ять героїв битви під Крутами. Під час розмови з кореспондентом "МБ" письменник нагадує про нашого столітнього московського ворога і висловлює свої думки щодо завершення війни на Донбасі.
"Наш обов’язок – зафіксувати усе"
– П’ять років тому світ побачив ваш роман "Чорний ворон". Одна з читачок тоді зауважила: "Це книжка, де українці показані вояками, які мають природне право боротися за рідну землю і за волю". Як сприймався роман у 2009 і якою би була реакція, якби роман вийшов сьогодні?
– Ось лише отримав рейтинги з продажу книг в Україні: на першому місці – моя остання книга "Маруся" (за три місяці продано 40 тисяч примірників), на другому – "Чорний ворон", який уже продається п’ять років, а за останні три місяці продалося 26 тисяч примірників. Загальний наклад "Чорного ворона" нині сягає понад 200 тисяч. Нині надійшла друга хвиля інтересу до роману. Історична тематика приваблює українців. Мене інколи просять, що, можливо, уже треба про сьогодення написати. Та, як на мене, трохи цинічно хапатися за кон’юнктурну тему. Навіщо мені писати про нинішню війну, якщо ми бачимо її у прямому ефірі? Наш обов’язок – зафіксувати усе на документальному рівні. Щоб не втратили жодне ім’я, жодну подію.
– Ви працюєте з історичними документами. Що зрозуміли для себе про російського ворога?
– Москалі завжди брали підступом, брехнею, пошуком зрадників, дуже досконалою системою інформаторів, усіляких імітацій. Про це я розповідаю вустами героїв: треба стерегтися москаля під час свят, похоронів, а особливо, коли оголошує примирення. От і нині навіть не дали по-людськи поховати героїв Майдану, а скільки зниклих безвісти! Уявіть і це усе в ХХІ столітті.
– Якою є ваша думка як автора роману про повстанців 1920-х років про нинішні добровольчі батальйони?
– Це доля української боротьби. Фактично, у 1917-1920-ті роки під час повстанського руху були ті самі добровольчі батальйони. Так само їх забезпечували звичайні люди, і повстанський рух був у розквіті до того часу, доки мав широку підтримку населення. Коли у 1921 році більшовицька машина придумала НЕП і дозволила селянину поторгувати, селяни сказали, що уже можна жити, а ви, хлопці, – наша кара.
Виходьте, хлопці, з лісу та й живіть, як усі. І тоді повстанський рух захлинувся: багато хто пішов на амністію, хоча і їх зрештою розстріляли. Декому вдалося втекти за кордон. Та була когорта найзатятіших, яких я називаю залишенцями. Вони жили заради ідеї. Вони знали, що перемоги не буде. Однак вважали: чим довше протримаються у боротьбі проти цієї сатанинської влади, то більша надія на майбутнє визволення. Вони казали, що на їхній крові виросте національна ідея.
"Зло – сама Росія,
а Путін – вершечок"
– Як би ви сьогодні описали справжніх українців? Ви ж бували на передовій...
– В одному з батальйонів зустрів хлопчину за позивним "Сірий". Він сказав: "Мені тільки мами жаль. Я хочу віддати життя за Батьківщину, а мамі сказав, що я працюю на будівництві". І дзвонить йому мама при мені ввечері. Говорить: "Сину, я знаю, що на будівництві тобі дуже важко. Там – холодно, а ти погано вдягнений. Але ти з останніх сил тримайся, не повертайся до Кривого Рогу, бо тобі уже третя повістка прийшла". Ви уявляєте: хлопчина воює більше півроку, а йому військкомати шлють повістки!
Також бачив хлопця, який у перерві між боями стоїть у навушниках і вивчає іноземну мову. Каже, що знає французьку, англійську і тепер вивчає італійську. Це люди високого інтелекту. Звичайно, є там і хлопці, які сиділи. Жартують, що як вишикують хлопців, то або три вищі освіти, або три ходки. Найкращі з них – це люди-інтелектуали. Напевно, це суто український феномен, коли хлопець в одній руці тримає автомат, а в іншій – книжку. Один на позивний "Художник" подарував мені портрет Чорного Ворона, а нещодавно президент Литви похвалилася, що художник із АТО подарував їй її портрет. Це робота цього ж хлопчини.
– Що усвідомили для себе про нинішню війну?
– Ця війна надовго. Власне, вона ніколи не припинялася. Вона просто набирала різних форм: відверта російсько-українська війна у гарячій збройній фазі почалася наприкінці 1917 року, коли ми оголосили свою незалежність. Уже через тиждень після ІV універсалу стався бій під Крутами. А що потім? Голодомор – найжахливіша зброя, застосована проти українців. Репресії. Русифікація. Переслідування. Під час незалежності – повна окупація інформаційного простору. Завжди під час якогось пориву до ще більшої української незалежності стається гаряча фаза війни. Доки Росія буде у сучасних межах і зі своїм тоталітарним мисленням, усі ці загрози будуть.
– Але ми переможемо?
– Та звісно! Ми навіть не можемо думки припускати про поразку. Однак у часі, усе знає лише Господь. Це був би найкращий для нас варіант, щоб заморозити усе на теперішніх рубежах. Не треба брехати людям, що завтра ми відберемо Крим. То ще є інші люди, не дурніші, які кажуть, що найгірше, що Путін би міг зараз зробити для України – віддати Крим. Ми знаємо, що це був баласт. Це не популярно говорити про втрату своєї землі, своїх територій. Жодний політик не може таке говорити, навіть якщо так і думає. Ми знаємо приклади, коли успішні держави позбавлялися своїх проблемних територій і швидко йшли вперед. Так Фінляндія відмовилася від Карелії і стала успішною державою. Це теж непопулярні речі, які я рідко дуже кажу. А феномен Грузії? Якби не відійшла Абхазія і Осетія, невідомо, чим би то закінчилося. Таких прикладів можна назбирати багато. Я не кажу, що не треба відвойовувати землі, але не треба платити велику кров за них, краще зупинитися. А чому не дати зараз Донбасу і Луганську пожити окремо, але без жодної допомоги? Ви відійшли, то гнийте там трохи. Жодна цивілізована країна з ними не буде мати зв’язків, їх навіть не захоче фінансувати Путін. І що вони далі заспівають?
– Усі свої страхи та біди нині українці виливають одним словом "Путін". Якби ви писали роман про нинішній час, як би змалювали ворога?
– Путін – це символ цього зла. Але ми ж знаємо, що його підтримує 80 відсотків росіян. Зло – сама Росія, а Путін – тільки вершечок, і завтра на його місці буде інший.
Валерія Чорней
