Рік тому в центрі столиці розпочались історичні події, які змінили Україну. Цей рік став роком розриву з минулим, але майбутнього нова влада будувати ще не почала. В Україні ще досі не видно системних реформ.

У ці дні по-різному оцінюють зміни в країні через рік після Майдану. Проте всі відзначають, що Україна стала зовсім іншою: територіально "пішов" Крим, і "за порогом" виявилась частина Донбасу. А ще починаючи з розстрілів у Києві, країна продовжує втрачати молодих людей – але вже на східному фронті.

Про те, як творилася історія України рік тому, і чи змінили людей події на Майдані, ми говоримо з активістом Євромайдану в Чернівцях Тарасом ПРОКОПОМ.

"Міліція цікавилась нами в університеті"

– Найпершу пожертву для Майдану в Чернівцях зробив економіст Ярослав Кирпушко, – розповідає Тарас. – Він вручив мені тисячу гривень і сказав: "Тепер ви маєте якось продовжувати цей процес". Це було в неділю – під час одного з перших мітингів на Центральній площі. Ми зрозуміли, що люди хочуть чогось більшого: до мене підходили, запитували, чи буде продовження.

Згодом активісти організували наметове містечко. З "Народного дому" принесли чай, небайдужі приносили харчі з дому… Багато допоміг член "Фронту змін" Микола Вишневський, який зараз воює в АТО. Той перший тиждень можна було порівняти із своєрідним фестивалем.

– Ми боялися переслідувань від правоохоронців, – каже Тарас. – У перші дні до нас навідувались міліціонери, збирали наші дані. Знаю, що в університет приходили та цікавились нами. Але напряму нам ніхто не телефонував. Бо нашим основним захистом була публічність. Завдяки увазі журналістів, напевне, правоохоронці не наважувались на радикальні дії. Як тільки до нас приходили міліціонери, ми одразу про це повідомляли у соціальних мережах, аби цю інформацію "підхоплювали" ЗМІ. І завдяки цьому, мабуть, вдалося збити переслідування.

– Папієв (тодішній голова ОДА, – авт.) зі мною зустрічався двічі, – розповідає активіст. – Весь час хотів переконати, щоб ми припинили займатися цими, на його погляд, політичними акціями. Перша зустріч з ним була не публічною. До нас прийшли тодішній начальник обласної освіти Михайло Бауер, заступник губернатора Георгій Галиць. А потім приєднався й сам голова ОДА. Вони говорили з нами приблизно годину. Напевно, це був певний елемент тиску. Бауер мовчав, розмова була з Галицем і Папієвим. Вони хотіли нас переконати, що ми робимо якісь неправильні речі. Тоді були вимоги про те, щоб облрада проголосувала за звернення до керівництва держави щодо продовження курсу на євроінтеграцію. Папієв все заперечував, тож ці переговори ні до чого не привели.

Другого разу нас запросили в малу залу ОДА. Це була штучно зібрана зустріч з молоддю – переважно, то були представники "Молодих регіонів" та органів студентського самоврядування, які були підконтрольні ОДА. Вони не озвучили жодних тез. Основний діалог був між нами і Михайлом Папієвим. Ми тоді говорили про те, що акція не має жодного політичного забарвлення. Були чисто такі загальні громадські гасла. Тоді він сказав: "Ну добре. Якщо ви аполітичні, тоді підпишіть лист про те, що ви не належите до жодної партії". Це, звичайно, виглядало трохи дивно, бо це був такий маніпулятивний жест. Але ми не могли від цієї заяви відхилятися.



"Ті, хто найбільше кричав, найменше допомагали"

– Якось я прийшов на Центральну площу о 07,00, – каже Т. Прокоп. – Був сильний дощ, а під пам’ятником, в одній куртці й капюшоні з прапором у руці самотньо стояв хлопець. Підійшов до нього й кажу: "Ходімо в будку, висохнеш. Ти ж змок!". А він відповів: "А хто буде прапор тримати? Там же веб-камера транслює, що відбувається у нас. Хай люди бачать, що Чернівці – за Майдан". Ми кілька разів просили його, хай піде відпочине, але він вперто відмовлявся.

Запам’ятався й дідусь із паличкою, який проживає десь на Південно-Кільцевій. Він щодня віз у маршрутці нам на площу термос із кип’яченою водою. Казав: "Я би сам із вами тут стояв, але не можу, бо здоров’я не дозволяє".

Наша Наталя Шадна, яка збирала гроші на Майдан, розповідала, що бабусі приносили по дві тисячі гривень. Вона каже, що видно, що бабуся – звичайнісінька: немає дорогого одягу, але фактично відносить кілька своїх пенсій. Такі люди надихали. Саме тому ми і вистояли до кінця.
– Найбільше допомагали нам ті люди, хто практично ніколи не виступав на мітингах, – каже активіст. – А ті, що давали якусь мінімальну допомогу або взагалі не допомагали, кожен день хотіли вийти до мікрофона, постійно виступати. Зрозуміло, що до них в людей не було довіри. І дехто з них досі говорить, що "ми так багато допомагали Євромайдану". ... Можу підтвердити, що на 60-70 відсотків це брехня, бо Майдан існував не за допомоги політиків, а за підтримки звичайних людей.

– Мені ніхто не пропонував посади у місцевих органах влади. І, гадаю, зараз не найкращий час для того, щоб робити такі пропозиції. Коли ми організовували Майдан, ми постійно говорили, що це робимо не для того, щоб здобути якусь посаду. А ті люди з Майдану, які очолили міністерства, абсолютно себе не проявили. Може навіть стан справ, якими вони зайнялися, став гіршим, ніж було до них. Але те, чи стану я коли-небудь політиком, не можу відкинути. Бо та громадська діяльність, якою я зараз займаюся, вже є наближеною до політики. Вона частково є політикою. А нині я бачу, що більше користі можна принести, будучи частиною громадських ініціатив, які тиснуть на політиків знизу. Якщо я відчую сили, що дозволять мені робити щось із середини, то, можливо, я це зроблю. Але зараз говорити складно.
Микола КОБИЛЮК