Володимир Рябой, мешканець села Погорілівка на Заставнівщині, воював добровольцем у батальйоні "Айдар". Був тяжко поранений осколком від міни неподалік міста Щастя на Луганщині. Переніс дві операції, втратив око. Зараз чоловікові потрібно це все доводити.
Ми зустрілися із 48-річним Володимиром на Центральній площі Чернівців. На обличчі чоловіка біля скроні видніється слід від поранення. "На це око зовсім не бачу, – каже. – І ходити не можу, бо після контузії немає стійкості в ногах. Спати не можу. Тільки задрімаю, як сниться, що в мене стріляють. Ці постріли звучать у моїй голові постійно".
"Обличчя залило кров’ю"
Володимир пішов воювати добровольцем. "Дивився по телевізору, що виробляють сепаратисти, і мене це дуже вразило. Маю двох дітей – сина і доньку та двох онучок. Не хотів, щоб ці терористи прийшли сюди. Коли зі Сходу приїхав мій односельчанин, попросив його взяти мене із собою, – розповів чоловік. – Сказав дружині Марії, що їду на заробітки до Києва. До військкомату я не звертався, а поїхав прямо у батальйон "Айдар", який знаходився на Луганщині у селі Половинкіно. Прибув туди шостого липня. Мені видали форму, бронежилет, берці, автомат Калашникова. Наш намет називали "Люди-ведмеді". Я там був найстарший, переважно – молоді хлопці по 18-25 років (показує фото на мобілці, – авт.)".
16 липня військову частину Володимира відправили в район Луганського аеропорту на допомогу десантникам. "Нас вишикували і сказали: хто боїться – нехай вийде із строю, бо буде "сильна спека". Ніхто не вийшов. Я зателефонував до друга і попередив, що дав хлопцям номер його мобілки на випадок моєї смерті, – пригадує чоловік. – У нашій колоні були танки і БТРи. Блокпост біля села Григорівка ми захопили 20 липня майже без пострілів за 15 хвилин, взяли 100 гранатометів. І одразу ж у наш бік почали стріляти ворожі міномети, гаубиці, танки. Напевно, хтось із місцевих здав".
– Усю ніч лупили. Здавалося, що настав кінець світу, – зітхає чоловік. – Ми ховалися в траншеї, під мостами. Вранці трохи затихло. Ми почали перевіряти свої машини. І раптом звідкілясь з’явився їхній танк, навів ствол прямо на блокпост. Це відбулося миттєво, тому я не встиг відреагувати. Осколок від снаряда потрапив мені біля ока. Якщо б у скроню – то кінець. Усе обличчя залило кров’ю. Я впав на землю і почав повзти до бліндажа, де втратив свідомість. Хлопці вкололи мені дві ампули знеболювального препарату. Поранених і вбитих було дуже багато. Потім приїхав БТР, який забрав поранених. Нас відвезли на стадіон міста Щастя, а звідти на вертольоті вночі 21 липня доставили до Харкова.
"Надій на те, що бачитиму, немає"
У військовому госпіталі Володимиру зробили операцію на око. "З Харкова мене перевезли до Львова. У військовому госпіталі не було необхідної апаратури, тож другу операцію на око мені зробили безкоштовно в приватній клініці, – пригадує чоловік. – Треба робити ще третю операцію, хоча надій на те, що бачитиму, немає, бо осколок пошкодив сітківку".
Володимир Дмитрович показує виписки із військових госпіталів. Там вказано, що він був тяжко контужений під час виконання службового обов’язку в зоні АТО й отримав травму під час вибуху снаряду.
Володимир витягує з папки військовий квиток. "Мені потрібно поставити в ньому печатку, яка би підтверджувала, що я воював у зоні АТО. Тоді я зміг би отримати статус учасника бойових дій, – пояснює чоловік. – Я звернувся до Кіцманського військкомату, але там мені сказали, що треба їхати туди, де я був. Два тижні тому побував із волонтерами в місті Щастя. Але і там мені печатку поки що не поставили. Тепер треба буде ще раз їхати в Щастя.
Надія БУДНА
